Остання любов президента

194

Київ. 16 січня 2005 року.

Цей козак з булавою снився мені навіть вночі. А тепер я п’ю каву на кухні, милуючись містом, яке вкрите снігом, з висоти тринадцятого поверху, і думаю: «Мені ж не сказали, як має висіти картина — горизонтально чи вертикально? Мені лише дали розміри — два на метр шістдесят. Картину директор мені встромив вертикальну. В себе вдома я такої б не почепив, але для робочого кабінету — досить непогано. Грізний козак з булавою у руці дивиться досить люто кудись убік. У будь-якому випадку — це дуже патріотична картина, у зв’язку з тим прем’єр, який ще гірше за мене розуміється на мистецтві, заперечувати не повинен. Адже для нього головне — розміри. Та й вираз обличчя в козака такий, який завжди буває у прем’єра. Цікаво було б знати, на яку стінку він збирається її повісити. Добре, якби почепив так, щоб козак дивився на кожного, хто зайде в кабінет. Ефект був би ще той — подвійний погляд. Щось на кшталт стерео-відео!»

А за вікном сипле сніг. Світлана спить. Я оглядаюся на прочинені кухонні двері, потім проводжу поглядом по кухні та бачу на плоскій хромованій половині мийки два коньячні келихи з відбитками різної помади.

Підводжусь, відчиняю дверцята тумбочки під мийкою, бачу у відерці для сміття дві порожні пляшечки від коньяку «Коктебель». Коли вони встигли?

Пригадую минулий вечір, і тут мене ніби підкидає. Я ж прийшов додому десь опівночі. До половини дванадцятої сидів на роботі в очікуванні якогось дуже важливого дзвінка з-за кордону. Шеф так і наказав: сиди, поки не дочекаєшся дзвінка! Я клював носом, а коли очунявся, та поглянув на годинник, який показував пів на дванадцяту, викликав машину й помчав додому. У квартирі було тихо, коли я увійшов...

Я виходжу з кухні, тихенько зазираю в нашу спальню. I бачу, що Світлана знову спить, обійнявшись із Жанною. Жанні, мабуть, було цієї ночі жарко. Її повернуте до мене й до Світлани обличчя лежить на подушці, але ковдра відкинута і прикриває лише сідниці. Красива спина й маленькі акуратні груди викликають у мене дивну цікавість. Вірніше, я просто відзначаю цю красу, як би «на потім», а думаю зовсім про інше. Думаю про те, що я зовсім не потрібний Світлані. Принаймні, зараз. Їй потрібна жінка, яка зрозуміє її краще, ніж будь-який самець, нехай навіть найкмітливіший. Вона ж переживає через смерть малюків. Це переживання напевно фізіологічне. На рівні інстинкту. Це ми, чоловіки, створіння раціональні до корисливості. Підтвердити це можу я своїми нещодавніми діями. I тим, що приховую від Світлани результати своїх аналізів, і тим фактом, що я погодився на рафінування своєї сперми заради народження здорової дитини.

Я повертаюсь на кухню. Допиваю каву. Потім одягаюся і виходжу. Машина вже стоїть біля під’їзду, але Віктор Андрійович якийсь нерадісний, він занурений в себе глибше, ніж зазвичай.

Щойно я зачиняю дверцята, він запускає двигун, і машина рухається. Кілька разів він кидає на мене занепокоєні погляди.

— Якісь проблеми? — питаю я.

Він киває.

— Ваш закордонний паспорт на роботі? — цікавиться несподівано Віктор Андрійович.

— Так, а що, потрібно кудись летіти?

— Не знаю, мене просто попросили сказати вам, щоб ви його взяли.

— Хто попросив?

— Дзвонила шефова секретарка, Лілія Павлівна.

— Вона більше нічого не казала?

— Ні.

Далі ми їдемо мовчки. Я намагаюся згадати: чи чув я які-небудь розмови про поїздку за кордон? Здається, ні. У січні не заведено посилати делегації.

«Та нічого, — заспокоюю себе я. — Головне, щоб не в Монголію!»