Остання любов президента

198

Карпати. Лютий 2016 року. Четвер.

Уранці в кімнату постукали. Я попросив зачекати. Підвівся з ліжка. Вдягнувся. Думав-гадав: хто ж це стукає в незачинені двері? Може, генерал Філін? Здається, тільки він поводиться так, як і раніше, до всіх цих потрясінь. Львович і Свєтлов заходили майже завжди не стукаючи або стукали, одночасно відчиняючи двері.

— Можна! — крикнув я, сідаючи за робочий стіл.

Увійшов генерал Свєтлов. Я відразу зауважив його начищені черевики. Лише потім помітив у його руках звичайний конверт.

— Пошта? — запитав я його.

Він багатозначно кивнув. Присів біля іншого боку стола.

Конверт виявився підписаним і недбало розкритим. «Президенту С. П. Буніну» було охайно виведено жіночою рукою.

«Шановний Сергію»,

— прочитав я, і мій погляд відразу побіг униз, до підпису. Дуже вже кортіло дізнатися, хто це собі дозволяє так до мене безцеремонно звертатися?

Підпис із завитками, який неможливо було прочитати, мало про що мені говорив, і я повернувся до початку послання.

«Я розумію, що граюся з вогнем. Вірніше — гралася до кінця минулого року. Тепер мені добре, і я хочу, щоб це «добре» тривало якомога довше. Тому й відкупляюся від тебе інформацією, яка тобі дуже допоможе. Може, навіть урятує тобі життя. А в обмін прошу тебе забути про мене і наказати всім своїм службам і служникам зробити те ж саме. Я залишаюся в Криму з коханою людиною. А тобі раджу знайти хірурга Мінусенка з Жовтневої лікарні й добряче потрусити його. Він, якщо його добряче налякати, може тобі багато чого розповісти про твоє нове серце. До речі, контракт я розірвала. Його більше не існує. Він був мені потрібен до першого кохання. Як зв’язок із щасливим минулим. Зараз, коли в мене вже є це кохання, я вирішила забути все, що було, і всіх, хто був».

— Звідки це? — запитав я у Свєтлова, який терпляче очікував, поки я закінчу читати.

— Від Майї Войцехівської, з Криму.

— Я бачу. Чому лист розкритий?

— Щоб не виявилося сибірки чи ще якої-небудь зарази, — спокійно пояснив генерал.

— Ну а що з цим Мінусенком? Знайшли?

— Звичайно, знайшли...

— I що він вам розповів?

— Він нічого не розповідав. Він віддав нам ось це!

Свєтлов виклав з кишені маленький пультик, більше схожий на вимикач-вмикач центрального замка машини.

— Це ваш власний вимикач...

Я узяв у руки чорну штуковину з двома кнопками, потримав її на долоні.

— Що, просто так узяв і віддав?

— Ну, не зовсім просто, — всміхнувся Свєтлов. — Зате розповів дуже кумедну річ. Цей вимикач у нього придбали люди Казимира за величезну квартиру в будинку на Софіївському майдані. Він, щоправда, помилково віддав їм таку ж саму чорну штучку, але тільки від своєї «ауді». Зараз вони можуть без проблем поцупити його стареньку, але не можуть вимкнути вас... Але нам доведеться якийсь час його охороняти.

— I це ось тут, — я намагався визначити вагу цієї штучки, піднявши її на долоні, — ось тут моя свобода?

— I життя, — додав генерал. — Зате ми можемо починати діяти рішучіше.

— Дій. — Я поглянув з вдячністю на Свєтлова. — Я радий, що не помилився в тобі!

Свєтлов підвівся. Попрямував до дверей. Перед тим як вийти, обернувся.

— Вам треба добре виспатися. Завтра буде довгий і важкий день. I, мабуть, нервовий...

Його погляд зупинився на моїй долоні, у якій я й досі тримав вимикач свого серця.

— Може, віддасте на зберігання? — обережно запитав Свєтлов.

Я заперечно похитав головою.