Остання любов президента

131

Цюріх. 26 жовтня 2004 року.

Час нікуди не поспішає. Я дивлюся на червоне табло готельного електронного годинника. Двадцять хвилин після опівночі. Ніч. У номері, не зважаючи на трішки прочинене вікно, у яке завіває озерну свіжість, на диво тихо. Мабуть, жодна країна не спить так міцно та безтурботно, як Швейцарія. I поруч, звично лежачи на боці, спить Світлана. Вона спить обличчям до мене, на просторому квадратному ліжку. Правильніше сказати, вона спить животом до мене. Щоб дотягтися до її тонкого акуратного носика, потрібно лише простягти руку. А живіт — ось він. Він впирається мені в ребра. Я лежу на спині. Дивлюсь у стелю. Я сам притулився ближче до Світлани, сам вперся ребрами в її живіт, у якому живуть наші малюки. Сам слухаю шкірою їхні рухи. Близнюки то завмирають, то знову починають рухатись.

А я думаю про те, що відбудеться завтра чи післязавтра. Я уявляю, на скільки зміниться наше життя. Насправді мені важко уявити всі зміни, що чекають попереду. Моя уява не може впоратися із поставленим завданням. Я намагаюся мислити логічно. Дітям знадобиться няня, можливо, дві. Сама Світлана не впорається. А навіть якщо і впорається, то буде дуже втомлюватися. Втома відіб’ється на її обличчі, а обличчя відіб’ється у дзеркалі і псуватиме їй настрій. А що важливо для мене? Щоб у неї був завжди чудовий настрій. Один логічний ланцюжок уже є. Червоне табло електронного годинника запевняє, що збігло тільки десять хвилин від тієї миті, коли я перевіряв його востаннє. Може, годинник барахлить? Можливо, от-от настане світанок? Чому я зовсім не хочу спати?

Близнюки в животі розігралися не на жарт. Кілька разів хтось з них вдарив мене п’ятою чи коліном по ребрах. Мені смішно й весело. Це стає схожим на гру. Я проводжу долонею по Світланиному животі, намагаючись «спіймати» рухи близнюків, я граюся з ними ще до їхнього народження. Дивовижне відчуття! Колінами чи ліктями вони впираються у внутрішню м’яку стінку свого теплого тимчасового прихистку. А я ловлю їхні рухи долонею.

— Нічого, — шепочу я їм, підводячи голову і дивлячись на живіт. — Скоро побачимося!

Близько третьої години ночі малюки заспокоїлися та заснули.

— Відпочивайте-відпочивайте, — прошепотів я до них, гладячи теплий живіт. — У вас попереду кілька важких днів.

Сон усе не приходив. Я підвівся. Накинув білий мохнатий халат. Відкрив міні-бар, усередині загорілася маленька лампочка, привітно освітивши ряди маленьких пляшок з кампарі, джином та віскі. Трішки нижче стояли більші пляшечки — пиво, кола, мінералка «Віттель» і чекушка шампанського «Моет».

«Завтра, двадцять сьомого, я куплю велику пляшку шампанського, а поки що можна починати з малої», — міркую я, дивлячись на чвертку.

Я беру шампанське й келих. Тихенько, босоніж, виходжу на балкон. Причиняю за собою скляні двері.

Тиша ззовні нічим не відрізняється від тиші зсередини. Швейцарія спить, спить Цюріхське озеро, яке тут називають Цюріхським морем, спить нерухома місячна доріжка на поверхні озера. А далі спить протилежний берег, на якому палають лише поодинокі ліхтарі.

Корок на шампанському звичайний, стягнутий дротом. Я розкручую дріт, послаблюю його петлю навколо тонкого скляного горлечка. Раптом корок з ляском виривається з пляшки й вилітає за балкон. Я завмираю, перелякано роззираючись. Цей загалом негучний звук здається тут мало не криміналом. Я зробив замах на святе — на нічну швейцарську тишу. Я дійсно втяг голову в плечі й завмер. Немов дитина, що завинила, перевіряю: чи не помітив часом хтось із дорослих моїх випадкових пустощів? Але тиша тут напрочуд в’язка. Вона миттєво втягла ляск корка в себе. Я навіть не почув відголосу!

А шампанське з чвертки не вилилось. Тільки біла піна трохи піднялася і зупинилась.

Я підніс пляшечку до рота. Мені ще ніколи не доводилося пити шампанське з таких маленьких пляшечок. Я відпиваю з горлечка. Знову «брют», але цієї ночі мені однаково. Я п’ю шампанське не заради насолоди. Я п’ю його як прелюдію перед початком нового життя. І тому навіть його сухий, кислий присмак і лоскітливі бульбашки, потрапляючи в ніздрі, мене не турбують!

Я п’ю повільно. А моя пам’ять дістає з моїх запасників новорічну картину з минулого століття: я з друзями п’ю шампанське з горлечка в теплому парадному якоїсь хрущовки. Я — тінейджер, що намагається почуватися дорослим. Велика, «доросла» пляшка шампанського.

Зараз ніби світ перевернувся. З ним перевернувся і я. Я великий, взагалі-то не великий, а дорослий. А пляшка шампанського, навпаки, маленька. I мене це влаштовує.