Остання любов президента

200

Швейцарія. 16 січня 2005 року.

В аеропорту мене зустрів водій посольства. Поселив мене в готелі «Флорхоф» і поїхав до ранку. Він був небагатослівним, та й я не вирізнявся зараз красномовством. За вікном готельного номера періщить дощ. Назва готелю «Флорхоф» означає «квіткове подвір’я». Але подвір’я зараз перенесли до невеликого холу. Суцільна зелень. Правду кажучи, і сам невеликий триповерховий готель розташований на подвір’ї, відгородженому від вузької вулички живоплотом голих кущів. От якби земля була бодай трохи вкрита снігом, було б набагато красивіше. А так усі ці калюжі, відбиваючи жовте світло вуличних ліхтарів, навівали нудьгу. Осінню нудьгу.

Завтра посольська машина відвезе мене спочатку в Берн, де хтось із посольства хоче зі мною зустрітися. Потім цей самий «хтось» поїде зі мною в Лейкербад. Я не хочу думати про завтрашній день. Я взагалі ні про що не хочу думати. I спати не хочу.

Я беру в холі готельну парасолю і йду поблукати містом. П’ять хвилин під дощем — і я вже на площі з трамвайними зупинками та музеєм сучасного мистецтва. I нікого навколо, тільки трамваї, як пляшки, наповнені світлом, яскраво й дзвінко котяться вузькими рейками повз мене.

Спускаюся до озера. Там тихо й порожньо. Лише за прозорими стінками та вікнами кафе й ресторанчиків іде життя. Не кипить, не вирує, а саме йде.

«Вони обоє — цілковиті шизофреники, — думаю я про брата і Валю. — Створити сім’ю, народити здорову дитину й покінчити життя самогубством?! Як це? Я, нормальна, здорова людина, цього не розумію! Через що? Навіщо? Про що вони думали?»

Переді мною різко відкриваються двері ресторану, вивалюється компанія молоді, на ходу вистрілюючи у небо парасолями-автоматами. Я шарахаюсь від них і їхніх парасоль. Зупиняюся. Встигаю помітити в дверях затишну середину бару й прямую туди — в тепло, сухість, в інший світ.

У кишені пальто долари і кредитка. Я викладаю перед барменом і те, й інше. Той вибирає пальцем долари і вказує мені поглядом на полиці, заставлені пляшками.

«Ну от, — думаю я. — Дощ я тут не перечекаю, але зігрітися — зігріюся!»

Я вибираю американський віскі «Бурбон».

«Цікаво, — міркую я, присідаючи за столик поблизу вікна, по якому стікає дощова швейцарська зима. — Я швидко нап’юся?»

Про всяк випадок кладу на стільницю пропуск до готелю. Щоб, принаймні, знали, звідки до них завітав непередбачуваний навіть для самого себе клієнт.