Остання любов президента

97

Київ. Липень 1985 року.

— Тут прямо, потім повернете ліворуч і відразу побачите триповерховий будинок! — пояснює нам з мамою старенька.

Дощ накрапає. Мама тримає у руках розкладну парасолю. Позирає на небо, розмірковуючи чи варто розкривати парасолю через оці дрібні краплини.

Ми йдемо в міську лікарню номер сімнадцять. Туди вчора ввечері перевели Дмитра. Добре, що це хоч поруч із божевільнею. Мама схвильована.

Заходимо у двір.

— Травматологія? — перепитує лікарняний двірник. Мітла в його руках завмирає. Він обертається до лікарні. — Здається, перший поверх. Але ви йдіть не через приймальню, а через другі двері, що там, ліворуч!

Дмитра ми знаходимо швидко. Він лежить у третій палаті. Палата невелика. Три ліжка. На одному лежить милиця. Друге охайно застелене. Мабуть, вільне. На третьому — Дмитро з перев’язаною головою.

— Ти що, ідіот? — налітає на нього мама. — Хіба ж так можна? На двох п’яних та ще й з голими руками?

Лікар із психінтернату вже про все нам розповів по телефону. Увечері Дмитро, як і завжди, стояв біля огорожі й дивився на трамвайну зупинку. Там стояла дівчина. Потім підійшло двоє парубків на підпитку, почали її зачіпати. Потягли в ліс. Тоді він перестрибнув через огорожу й побіг за ними. Одного схопив за волосся і навіть вирвав з його голови жмут. Ці «орли» покинули дівчину й побили його. Врешті-решт: синці, подряпини, струс мозку і пошматований одяг.

— Тобі ще пощастило, — продовжує мама. — Могли б і взагалі вбити!

А Дмитро, повернувши голову, байдужим поглядом дивиться то на мене, то на неї.

— У житті є завжди місце для подвигу, — неголосно кажу я, і на худорлявому Дмитровому обличчі з’являється легка посмішка.

Мама несхвально дивиться на мене.

— Ти взагалі мовчав би, — соромить вона мене. — Він же хворий, — вона показує на Дмитра. — А ти здоровий ледацюга, сидиш на моїй шиї!

— Я скоро піду вчитися. У вересні.

— Куди? — єхидно цікавиться вона. Не вірить мені, звичайно.

— В Інститут легкої промисловості. На громадське харчування.

Її очі на мить примружуються, ніби зіставляючи мої слова з дійсністю.

— Та хто ж тебе туди візьме, — сміється вона після недовгої паузи. — Щоб туди потрапити, потрібно скласти іспити.

— Складу без жодних проблем, — спокійно запевняю я.

Вона махнула рукою і перевела свій погляд на Дмитра.

— Ти приймаєш усі ліки?

Він киває.

— Лікарів слухаєшся?

Знову киває.

«Оце я розумію — ідеальна розмова! Хіба можна сперечатися чи сваритися з людиною, яка на всі запитання лише киває головою?»

У чомусь я заздрю Дмитрові. Але у чомусь дрібному. Насправді моє життя видається мені набагато цікавішим та насиченішим. Вчора, наприклад, з отцем Василієм допомагали старому заносити в комуналку меблі, придбані в комісійному магазині. Зараз у нього є і тахта, і ліжко, і круглий стіл, і буфет, і три різні стільці. Два м’яких та один віденський, з фанерним сидінням.

«Невже він усе ж таки перебереться туди жити?» — сумніваюся я.

Але й так зрозуміло, що перебереться. З грошима йому допоміг отець Василій. Лише на самі меблі пішло сто карбованців. Та ще додати червінець шоферові вантажівки.

— Ми не будемо довго його тут тримати, — повідомляє на завершення нашого візиту лікар. — Ще днів зо три, і, якщо біль вщухне і впаде температура, переведемо назад.

Мама погоджується і суне троячку лікареві в кишеню халата.

— Красно дякую, — втішається вона. — Бо я сильно злякалася. Думала, що переломи...