183

Карпати. Січень 2016 року.

З кожним днем я чимраз більше переконуюся у політичних здібностях команди, котра залишилася зі мною. Народ ще не оговтався від минулих свят, і його не здивувала звістка про мою участь у виборах. Рейтинги кандидатів засмикалися, ніби були живими нервовими закінченнями, по яких пройшлися розпеченою голкою. Попереду поки що йшов комуніст, за ним майже на рівних ми з Казимиром. Шостим кандидатом зареєструвався лідер ліберальних соціалістів, і він удвох з комуністом опинився в нас з Казимиром у хвості. Казимир наполягав відкритих теледебатів зі мною, погрожував показати якісь цифри та інший компромат. Та Свєтлов зі Львовичем відразу вигукнули, що я потрібний Казимиру лише для того, щоб він міг вимкнути моє серце своєю дистанційкою. Тому і в подальшому пейзаж у моїх фотовікнах не змінювався. Лише я перестав називати своє приміщення палатою. Відтепер це була просто кімнатка. Скромна аж занадто.

Львович, щоб підняти мій бойовий дух, показав передвиборний плакат. На ньому великим планом зображені мої натерті руків’ям лопати долоні, простягнуті, показані світові, як пояснення виразу дивної та благородної втоми на обличчі. Над картинкою фраза: «Лише праця годує президента!»

— Це ж... — Я задер голову та подивився на білу стелю, підбадьорюючи свою загальмовану пам’ять. — Це ж коли я стрес знімав!..

— Так-так, — закивав Львович. — Я наче відчував, що потрібно ваші руки з мозолями сфотографувати!

— Текст дурнуватий! — буркнув я, ще раз поглянувши на плакат.

— Я б теж не купився, — посміхнувся Львович. — Але ж це для народу!.. З народом потрібно бути на рівних. Хоча б на час виборів.

— Тобі видніше!.. А скажи-но мені, Львовичу, можна цей чіп із серця витягти? Адже в нас є добрі хірурги!

— Ми вже про це міркували. Добрі хірурги є, але стовідсоткової надії немає, та й серце ваше слабке. Але все йде за планом!

На цих словах Львович закінчив свій візит та швиденько ретирувався, заздалегідь скрутивши зразок плаката у трубочку.

Загрузка...