Остання любов президента

45

Київ. Лютий 1985 року.

— От зараз доп’ю і стрибну на хер звідси вниз! — каже Гусейнов і перехиляється через перила мосту.

Я хапаю його за комір короткого ратинового пальто і тягну назад. Тут, на пішохідному мості, сильний і колючий вітер. Ще кілька поривів, і наша друга пляшка «Московської» покотиться, розливаючись. Ми її ще й до половини не допили.

— Як я тепер погляну батькові у вічі! — Гусейнов обертається до мене. На обличчі — п’яний відчай.

— Та годі тобі! Не посадили ж! Ну не будеш ти ментом!

— А ким я буду? Пістолет забрали! Форми я не віддам, але й носити не зможу!

— Поїдеш до своїх у Дагестан, там носи — скільки душі завгодно!

Думка про те, що у Дагестані він зможе носити ментівську форму, здається, трішки заспокоює його.

— Ти зрозумій, я ж не міг по-іншому! Ну уяви, у тебе в акваріумі сидить твій двоюрідний дядько, а ти його стережеш! Що він потім скаже твоїм родичам? Ти теж його відпустив би!

Я заперечно хитаю головою.

— Не відпустив би? — дивується він.

— Ні.

— А земляка?

— I земляка не відпустив би!

Гусейнов важко зітхає, нахиляється за пляшкою і п’є з шийки. Потім передає пляшку мені.

Я п’ю, відвернувшись у напрямку Труханова острова. П’ю, хоч у роті вже гидко від тієї горілки. П’ю й дивлюсь на дивну землю, на голі дерева, на вкритий снігом неясний берег.

— У нас по-іншому, — каже Гусейнов. — Якщо молодший щось зробив і попався — паском чи кулаками його віддубасив і відпустив, а якщо старший — то просто відпустив. У нас не можна своїх саджати, розумієш? Нас мало, і майже всі — родичі.

— А нас багато, і ми майже всі один одному — ніхто!.. Знаєш, якщо я стану генсеком, я накажу, щоб тебе знову взяли в міліцію!

Порожня пляшка котиться мостом, на якому, крім нас, нікого немає. Скло глухо дзеленькає, вітер підвиває. Міст, здається, розхитується. Чи то нами хитає від випитого.

Я порівнюю відстань до берегів. Схоже, що ми стоїмо якраз посередині.

— Ходімо! — Гусейнов киває у бік острова.

— Ходімо! — погоджуюся я.

Острів наближається, але тут із неба починає сипати сніг. Ми йдемо швидше, щоб не втратити з ока Труханів острів. Сніг густішає, мороз збадьорює, виганяючи з голови хміль. Ноги заплітаються.

Потім усе навколо стає снігом. Я не розумію, де я, де Гусейнов, де острів. Я нічого не розумію та йду в білому мороці, сам не знаю куди, поки раптом під ногами не лунає тріск. Ноги мої провалюються у мокрий холод. Йдуть на добрячі півтора метра донизу, і під ними знову з’являється тверда поверхня. Я розставляю руки в боки та хапаюсь за лід. Мені добре. Мені страшенно холодно і добре. Холод стискає мене, зменшує у розмірах, дозволяє краще відчути кожен квадратний міліметр тіла. Ось воно — випробування на приємну витривалість.

— Ось так можна й до чортиків допитися! — Лунає наді мною старечий голос, у якому стерлися будь-які ознаки статі.

Я думаю, що ще стирчу в холодній ополонці, аж, виявляється, ні! Я лежу на розкладачці, вкритий пледом, ковдрою та кожухом з овечої шкіри. А поруч гуде буржуйка, і на табуретці біля неї сидить старий з горбатим носом.

— Ви тільки погляньте! — каже він. — У вас такий здоровий організм, а ви його в домовину зводите! Ви ж у цій ополонці заснули! Вам що-небудь снилось?

Я спантеличено дивлюся на нього.

— Нещасливе кохання? Чи неприємності на роботі? — продовжує він свій запитальний монолог з надією на мою участь.

«Нещасливе кохання? — раптом міркую я. — Дійсно! Вчора Надька не пустила мене до протезної майстерні, і я чітко чув звідти, зсередини, чоловічий голос. Після цього я повернувся на Нивки й пішов до ментів погрітися. А там хлопці відзначають неприємності — Гусейнов відпустив упійманого з речовими доказами квартирного злодія, який виявився дагестанцем і його далеким родичем. От і потягся ланцюжок: від нещасливого кохання до ополонки на березі Труханова острова».

— Візьми, випий! — Дід суне мені під носа склянку.

Справді кортить випити. Я висушую склянку одним ковтком, але нічого не відчуваю. Тільки якийсь дивний солодкий присмак на язиці.

— Що це? — запитую.

— Відвар з кропиви.

— То це ви мене витягли? — Я раптом починаю щось розуміти.

— Авжеж, я, — він киває горбатим носом. — Спочатку витяг з ополонки, потім повернувся по санчата, потім на них приволік тебе сюди! Дві години мордувався! Думав, не виживеш!

— А Гусейнов?

— Хто такий Гусейнов? Не було там більше нікого!

Старий виявився останнім мешканцем Труханової слободи. Але, живучи у своїй землянці, він просто протестує. Та в пам’ять про слободу. Жінка й дочка погодились на кімнату в комуналці, а він — ні.

— Як вас звати? — запитую я.

— Давид Ісаакович.