Остання любов президента

175

Київ. 22 травня 1992 року.

Страшенно ненавиджу скандали. Дуже-дуже ненавиджу. Бо не вмію брати в них участі, а тим більше, отримувати задоволення. І вчора, коли ми виявилися єдиними відвідувачами Музею російського мистецтва (ось тобі і культурна країна!), коли Мира милувалася «передвижниками», мабуть тому, що після еміграції до Ізраїлю та повернення до Києва сама стала «передвижником», але валіз та баулів, — я тривожно малював у своїй уяві «розборки» між її та моєю мамами. Нервово поглядав на годинник, розмірковуючи, коли до них повертатися.

Ми добрі дві години блукали залами музею. Потім зайшли у булочну та взяли по бубликові з маком і не поспішаючи попрямували назад, туди, де велися переговори.

— Твоя мама вже пішла додому, вона чекає тебе на обід, — багатозначно промовила Лариса Вадимівна, щойно ми з Мирою зайшли до кімнати. — А завтра увечері ми знову тут зустрінемося.

— А ночувати? — я подивився на тахту, гулясту через пружини, що рвалися на волю, та на металеве ліжко з блискучими залізними набалдашниками на чотирьох «несучих колонах» обох спинок.

— Мама тобі про все розповість!

Я кивнув на прощання. І Мирі, і її мамі. Та поїхав на роботу. Вранці я встиг подзвонити Жорі Степановичу. Сказав, що вирішую квартирні проблеми.

— Вирішиш — прийдеш! — спокійно відповів він.

Проблеми не вирішилися, а на роботу треба було їхати. Хоча в мене там був маленький, але цілком європейський офіс з телефоном на столі. Там я почував себе поважним й дорослим чоловіком, до якого лише одна Віра ставилася зневажливо. Але і це минеться, коли я вирішу усі свої проблеми з житлом та відвідаю той магазин. Тим більше, що його назва та адреса були мені тепер відомі.