Остання любов президента

109

Київ. Грудень 1986 року.

Уже другий тиждень валить сніг. Усюди лежить білий м’який килим. Уранці, коли ще зовсім темно, риплять широкі лопати двірників. Вони прорізають у снігу доріжки та стежки. Мій балкон затрусило снігом аж до перил. Але це, взагалі-то, не важливо. Двері на балкон утеплені ватою і заклеєні, тож потрапити туди я зможу лише навесні, десь у березні-квітні.

Мати пішла на роботу. В неї там якісь неприємності, але вона мені нічого не розповідає. Щось трощиться у цій країні. Занадто вона вже велика. Лише краєчком вуха я почув одну материну телефонну розмову, з якої зрозумів, що два вагони з якимось деталями з Казані не доїхали до Києва. Ці вагони розшукують уже кілька днів. Через них простоює якась виробнича лінія. Зрозуміло, що безлад. Але тут я нічим не можу допомогти. Усе, що від мене залежало, я зробив: дозволив поступити себе в інститут. Тепер до мене жодних претензій. Тепер я — правильний радянський студент. У міру нехлюй, у міру молодий спеціаліст.

Але сьогодні я буду нехлюєм. Сьогодні ми з Давидом Ісааковичем і отцем Василієм ідемо на Труханів острів поплавати у ополонці. До речі, на моїх одногрупників, вірніше — одногрупниць, факт мого моржування справив величезне враження. У моїй групі дев’ять дівчат і троє хлопців. Обидва мої одногрупники вступили за направленнями з колгоспів. Їм треба було лише скласти іспити на «трійки», щоб вступити. Мені також. Проте дівчата старалися, мліли над підручниками. Вони й досі стараються. Щось конспектують, зубрять. У нас трьох — спрощений підхід до навчання. Ми готуємося лише до сесії. І подорожі на виробництво мені особисто подобаються. Подобаються також верстати-естрактори, з допомогою яких готують різні харчові напівконцентрати і продукти харчування. Подобається серйозність нашої легкої промисловості. Тільки тоді, коли маєш справу зі складовими частинами цієї промисловості, тоді починаєш розуміти, наскільки важлива справа — нагодувати народ. Бо ж якщо не нагодувати, по-перше, майже весь народ стане п’яним без закуски й накоїть такого, що за все життя не виправиш. По-друге, навряд чи голодна людина взагалі піде працювати. Тож, свідомо чи підсвідомо, але я підійшов до витоків трудової діяльності нашого народу. І ці витоки справили на мене враження.

До речі, коли я розповідав про макаронні верстати, навіть Давид Ісаакович заслухався. Він, виявляється, жодного разу в житті не замислювався, звідки беруться макарони. Після того, як дізнався — а те, що подібне він чує вперше в житті, він сказав мені сам, — у нього до нашої їжі додалося поваги й зацікавленості. На отця Василія моя «лекція» не справила великого враження. Для нього будь-яка їжа — «харч Господній», і хто б не стояв біля верстата-естрактора, господар усіх цих верстатів — Бог, який і пекар, і ковбасник, і макаронник, і рибалка.

Гаразд, не сперечатимуся з батюшкою. Є два підходи до їжі. Не «божественний» і науковий, а підхід ситої людини і голодної. Так от, за весь час знайомства з отцем Василієм, я жодного разу не чув, що він голодний. Ні, він завжди ладен що-небудь з’їсти, і робить це з великим задоволенням. Але щоб попросити бутерброд чи навіть запропонувати всім нам присісти за стіл і попоїсти — такого не буває. Пропонує зазвичай старий. А отець Василій відкупорює пляшки і розливає по склянках.

Я дивлюсь крізь шибку, вкриту морозяними візерунками, на вулицю. Дивлюсь і міркую: цікаво, як ми переходитимемо вкритий снігом Пішохідний міст? Як ітимемо босоніж по снігу до краю ополонки. Допоможи Боже, щоб вона ще не затяглася новим льодом!

Телефонний дзвінок відволікає мене від роздумів.

— Сергійку? — Я чую материн голос. — Не забудь! Завтра ми їдемо до Дмитра. Купи свіжих газет.

— Так. Але завтра вони вже не будуть свіжими!

— А ти купи сьогодні й завтра, — наполягає мама. — Ти ж пам’ятаєш, що казав лікар.

— Добре, куплю.

А лікар у Дмитра новий, досить молодий. Він повідомив нам, що Дмитро прогресує. Що розмовляти з ним можна практично про все і його запитання можна назвати розумними. Лікар помітив, що іноді Дмитро підбирає викинуті родичами хворих газети, розгладжує їх і читає. Після цього настрій у нього покращується. Задля експерименту лікар кілька разів приносив йому журнали «Огонёк» та обговорював з ним прочитане. Саме після цього мама розмовляла з лікарем. Мама аж засяяла, коли дізналася, що Дмитро майже здоровий, що всі його проблеми тепер не стільки психічні, як емоційні. І що тепер йому треба приносити якомога більше газет. Мовляв, тоді, ввійшовши в контекст життя, Дмитро зможе поступово повернутися до самого життя, навіть захоче повернутися до того життя, про яке він буде так багато читати. Тим більше, що воно так швидко змінюється до кращого!

Побачимо, думаю я та зітхаю. Останні статті, прочитані мною в «Літературній газеті», розповідали про маніяків, котрі вбивали жінок біля залізничних станцій. А я собі міркую: якби я був Дмитром і начитався подібного мотлоху, чи захотів би я повертатись у це наше життя?