Остання любов президента

55

Київ. 27 лютого 1985 року.

Крижаний вітер обпікав обличчя, я вже й не знав, як і чим від нього захиститись. Шапка-вушанка з фарбованого кролика була насунута на брови, її вуха я вже давно зав’язав під підборіддям. Шию замотав мохеровим колючим шарфом та комір на кожусі з овечої шкури підняв. Але тепліше мені не ставало. Труханів острів, до якого я наближався пішохідним мостом, ніби відштовхував мене, намагався зупинити. Але я думав про старого, про те, що він там один у своїй землянці, про те, що в нього могли закінчитися дрова. Я, звичайно, ніяких дров йому не ніс. У спортивній сумці, що теліпалася на плечі, якась там їжа та дві пляшки портвейну. Сумка була важкою, але крижаний вітер легко підіймав її, пхав за спину.

Їжу старому купила Мира, і саме вона попросила до нього піти. Сама йти відмовилася, і зараз я дуже добре її розумів. Але я був упертішим за цей крижаний вітер, і чим більше опирався він мені, тим більше опирався я йому.

Потім мої чоботи в’язнули у глибокому снігові, але й це мене не спиняло.

Ранні зимові сутінки згущалися. Небо нахилялося дедалі нижче й нижче. Нахилялося, наче п’яний богатир, не здатний більше стояти на ногах. І звалилось воно всією своєю темрявою швидко, за лічені хвилини. Але я вже бачив землянку старого, я бачив за її маленьким віконечком вогник свічки.

— Ну ти все одно як Павлик Морозов! — радісним вигуком зустрів мене старий.

— Чому? — здивувався я. — Він же ж батька зрадив!

— Ну, тоді не Морозов, Володя Дубінін. Герой, словом! У таку негоду сюди прийшов!.. Я тобі віддячу!

Він поліз у тумбочку, дістав почату пляшку «Московської».

Я тим часом виклав з сумки продукти та свій портвейн.

— Яке панство! — розвів руками Давид Ісаакович. — Що за нагода, юначе? Ви одружуєтесь?

— Ні, це Мира передала!

— Добра в мене дочка!

Я кивнув, згадуючи Оперний театр.

— Добра, — повторив він. — Але ти краще з нею не одружуйся!

— Чому?

— Потовстішаєш, станеш лінивим і в кращому випадку станеш таким собі середнім кравцем! Вона вся в маму. Ій не зрозуміти, що чоловіча душа завжди в польоті! Жінка — аеродром, чоловік — планер. Вона повинна чекати на нього, але не забороняти йому літати. Розумієш?

— Так. І куди ви літали? — поцікавився я.

— Це я образно. Я літав до інших жінок... Не їй одній хочеться щастя! А взагалі-то ні, ти послухай! — І він раптом замовк, підняв на рівень моїх очей вказівний палець.

За вікном вила справжня хуга.

— От, — багатозначно видихнув старий. — Це і є найнельотніша погода! Час зміцнення сім’ї перед весною. Але це все так, у минулому... Настає час інших цінностей, і тоді вже шукаєш не красунь з накрученими на бігуді кучериками, а однодумців, соратників... Знаєш, за кілька днів до мене прийдуть друзі. I ти приходь! Дізнаєшся, що не про все пише газета «Правда». Є й інше життя!