Остання любов президента

133

Київ. Лютий 1992 року.

Недавно я пригадав французьку приказку: поїхати — це трішки померти. Пригадалась, коли я думав про Давида Ісааковича. Від нього поїхали дружина та донька й немовби трішки померли. Потім помер він сам. «Поїхав» назавжди.

З одного боку, Давида Ісааковича вже місяць як немає. Він лежить собі в землі-холодильнику на Трухановому острові. З іншого боку, ми з батюшкою ходимо до нього в гості, а вчора я навіть заплатив в ощадкасу за його кімнатку і електрику. Сусіди, схоже, вважають нас його спадкоємцями. Принаймні, ми вже тричі запрошували їх на поминки в його кімнату. Стіл накривали щедро. «Ось коли скінчаться його гроші, тоді не будемо», — сказав мені отець Василій у відповідь на мої сумніви.

Проте скільки добрих слів ми почули про старого за ці три рази від сусідів. Усі його, виявляється, любили. Усім, виявляється, його не вистачає. А востаннє Валентина Петрівна, яку я раніше, здається, й не бачив у квартирі, з хвилюванням у голосі припустила, що тепер до них можуть підселити якогось алкоголіка чи бомжа. І відразу поглянула на мене як на останню надію. Я спочатку нічого не зрозумів, але потім, після чергового скорботного тосту без цокання чарками, над столом зависла така багатозначна пауза, після якої міг або міліціонер у лісі народитись, або відкритися всім нам якась велика таємниця. Відбулося щось подібне до останнього. Дружня комунальна сім’я, перейшовши на шепіт, звернулася до мене з дивною привабливою пропозицією. Виявляється, якщо людина живе в квартирі без прописки більше шести місяців і сусіди можуть це підтвердити, то його зобов’язані в цій квартирі прописати. Розумієте, до чого вони хилили? Вони вирішили, що краще в кімнаті старого житиму я, ніж який-небудь незнайомець. Самі вони не мали права претендувати на квартиру старого у зв’язку з наявністю своїх квадратних метрів. Дітей у старого не було.

— Ти поміркуй, — підтримав у кінці серйозного монологу Валентини Петрівни отець Василій. — Давид Ісаакович був би тільки радий. Він ставився до тебе як до рідного сина!

— І ми підтвердимо! — додав сусід, спеціаліст з розношування тісного взуття.

— Я ще все обміркую, — пообіцяв я.

На прощання отець Василій нагадав дружній комунальній сім’ї, що незабаром сорок днів з дня смерті Давида Ісааковича. Попереду — нові поминки, але вони будуть цілком канонічні, правильні.

А я, як і обіцяв, усе серйозно обміркував і навіть порадився з мамою. Вона, як виявилось, чудово розумілася на житловому законодавстві і його можливостях.

— Це який район? Старокиївський? — запитала вона швидше в своєї пам’яті, ніж у мене. — У мене там у райвиконкомі знайома працює!

Доля кімнати в комуналці була вирішена.