Остання любов президента

124

Київ. 20 грудня 1991 року.

Розпад Радянського Союзу Давид Ісаакович зустрів зловтішно. На цей час його здоров’я покращилось, і він вирішив влаштувати нам на свою пенсію свято. Попросив мене, щоб я покликав отця Василія. I я покликав його без найменших проблем.

На столі два розрізані оселедці, прикрашені кільцями порізаної цибулі й политі олією. Каструля з вареною картоплею, салат «Олів’є» з найсвіжішою лікарською ковбасою і дві пляшки горілки.

— Ти чому насупився? — запитує в мене отець Василій, розливаючи горілку.

— Чому? — перепитую я. Потім лізу в кишеню витертого піджака, одягнутого поверху грубого синього светра. Дістаю звідти трудову книжку та показую батюшці.

Він ставить пляшку на місце, а сам гортає мою трудову біографію.

— Звільнений у зв’язку з реорганізацією, — читає він. — Ну то й що? Знайдеш собі порядну роботу!

— Знайду! — погоджуюся я, а рука моя тягнеться до чарки з горілкою.

— Ти, головне, не поспішай! — радить отець Василій. — Уже ось незабаром Новий рік. Там буде зрозуміліше, в якій країні ми опинились! Може, Божа благодать настане без усякої там роботи! Ти ж бачиш, які зміни?

— Які там зміни?! — усміхається старий. — Коли рік тому викликав «швидку», приїздила за годину, а цього року — за дві з половиною! Виходить, що зміни на гірше!

— Вже гірше нема куди, — махає рукою отець Василій і дивиться на мене. — Так?

— Можливо, — суперечу йому я. — Все може бути. І гірше, і краще!

— Та ну вас к бісу, — трусить бородатою головою батюшка. — Горілка-оселедці на столі, а вони скиглять! Якого дідька ми тут зібралися? — він спрямовує свій погляд на Давида Ісааковича.

— Та це я вас зібрав, а не ви зібралися! — виправляє його старий. — Бо добре почуваюся! Щойно перестав ковтати прописані мені ліки, як відразу й видужав! Давайте за те, щоб минуле не повторювалося!

— Давиде Ісаакович, навіщо ви так? — морщиться отець Василій. — Воно вже й так не повториться, а бажати треба всім добра, і щоб це добро добром верталося...

— Це ти будеш своїм бабцям розповідати! — не здає позицій старий. — А коли до мене прийшов, то пий за мій тост!

Я сиджу, слухаю їхню суперечку і не можу нічого второпати. Вірніше, вловлюю зміст, навіть не зміст, а якусь нервову вібрацію. Напруження. Я сам теж напружений. І Новий рік, до якого мало що залишилось, мене теж не тішить. І минуле не тішить. Та й у принципі, не сьогодні я побачив, як начебто тремтять в усіх руки, що всі чогось бояться. І мати моя боїться. Вчора вночі чомусь плакала. Тільки Дмитро, мабуть, нічого не боїться, у нього все гаразд.

А я перехиляю в себе третю чарку і згадую, як за старою звичкою заходив у ЦК комсомолу і побачив цілий ряд опечатаних дверей. А з одних неопечатаних якісь люди виносили папки. Я запитав їх про Жору, про Георгія Степановича. А один мені відповів: «У Америці твій Жора!»

— Усе владнається. — Раптом отець Василій переходить на оксамитовий, майже співучий голос. — Головне — перечекати і обдивитися!