Остання любов президента

154

Київ. 14 квітня 1992 року. Ніч.

— Чого ти клюєш носом! — кричить на мене Жора. — Швидше рухайся!

А мені важко. Він витяг мене з ліжка телефонним дзвінком. Було ще не дуже пізно, близько одинадцятої, але після цілого дня пригод з гранітним пам’ятником я дуже хочу спати. А тут ще він.

— Негайно чеши сюди! Славко та Юлько уже їдуть! О першій ночі будуть гості!

Які в біса гості можуть припертися до ресторану о першій ночі? Голодні? Навряд чи! Наш ресторан взагалі-то не дуже годує. Ні, люд ходить. Але ходить, щоб випити та пошептатися. Двері постійно зачинені зсередини. Чекали п’ятьох? От вони і прийшли, і, поки не підуть, ми мусимо їх обслуговувати. Вірніше, обслуговувати їх мусять Славко та Юлько, а я щось на кшталт обличчя закладу. Закладу, який досі немає вивіски. Лише адреса та двері.

Але Георгій Степанович, якого в мене язик не повертається назвати на ім’я по-батькові, з кожним днем жвавішає все більше й більше. Радість вже світиться у його очах. I від сьогоднішнього дня він чекає чогось особливого. Пообіцяв, що сам також приїде, щоби бути впевненим. У чому впевненим? Хер його знає!

Славко та Юлько зустрічають мене припухлими та втомленими обличчями. У мене, мабуть, таке ж.

Жора метушиться.

— Швидко підметіть під столами! — командує він. — А ти, — обертається до Юлька, — протри столи і посуд!

У підсобці я зазираю до холодильника. Вчорашня баранина, шинка, сири, включаючи польський «Рокфор».

У мертвій тиші дзвонить телефон. Жора підстрибує, хапає слухавку.

— Так, так, відчиняю! — відповідає він і кидається до дверей.

Усередину заходять четверо чоловіків підозріло інтелігентного вигляду. Вони ніби маскуються чи, можливо, костюми одягли вперше у житті.

У будь-якому випадку така вже у них невпевнена постава. І руки міцні. На обличчях — відчуття ніяковості.

Жора садовить їх за столик і поглядом підкликає мене.

Розхвалює їм горілку «Николай». Вони йому вірять та замовляють пляшку. Усе інше замовлення приймаю я: томатний сік, оселедці, млинці з ікрою, фаршировані яйця, салат з печінкою тріски...

Навіть я розумію, наскільки банальний смак у наших гостей. Але моя справа — схвалити замовлення, посміхнутися та піти у підсобку. Там вже Юлько настругає їм і салату, і що захочеш. Хоч він і не кухар, але у армії служив у офіцерській їдальні, так що дечому він там навчився. Навчився воєнному сприйняттю їжі.

Горілку приношу та наливаю особисто я. Коли я наближаюся, вони замовкають. Але тільки першого разу. Коли я підходжу знову, щоб наповнити їхні стопки, розмова не затихає. Обличчя гостей вже розчервонілися. Двоє послабили вузли своїх позбавлених смаку краваток. Один взагалі зняв піджак та повісив його на спинку стільця.

— А як я переведу їх тобі у бакси? — майже кричить на співрозмовника чоловік, який скинув піджак. — Бери відкривай рахунок у «Парекс-банку», прибалти навчать тебе сліди грошей заплутувати. А в мене вони тут. У «Градобанку». Бери у еквіваленті, а я хоч завтра дам платіжку!

Я повертаюся у підсобку. Наливаю собі трішки коньячку. Перемовляюся зі Славком та Юльком кількома словами.

Юлько нюхає бляшанку щойно відкритої печінки тріски. Потім підносить її до мого носа.

— Як ти гадаєш? — радиться він зі мною.

Я теж нюхаю. Запах підозрілий, неприємний.

— Добре посоли та залий маслиновою олією, — підказую я. — Вони ж п’ють горілку, а горілка усе нейтралізує!

Я виходжу ще разів з десять. Доливаю горілку, перевіряю, як їдять. П’ють та їдять вони добряче. І не кричать більше один на одного. Зараз взагалі сидять без краваток. В одного хвіст знятої краватки стирчить з нагрудної кишені піджака.

— А яка в тебе освіта? — раптом запитує в мене один з гостей.

— Легка промисловість, — відповідаю я.

— Теж нічогенько! — сміється він, виймає з кишені двадцять доларів та простягає їх чоловікові навпроти. — Ти виграв!

«Цікаво, — розмірковую я. — Вони там що, про мене сперечалися?»

За п’ять хвилин до них підсідає Жора. Підсідає і миттю стає одним з них: вони настільки схожі вдачею та виразами облич. Хоч він почувається у костюмі впевненіше. Костюм у нього — це спецодяг, як у медсестри білий халат.

— Ще одну пляшку «Николая», — наказує він мені та підморгує.

Гості йдуть о третій ночі. Захмелілий Жора дає Юлькові та Славкові по двадцять баксів і викликає для них таксі. А мене тягне з собою до якогось бару.

— Тобі там сподобається! — обіцяє він, сідаючи за кермо своєї «ауді», яку нещодавно пригнали з Німеччини. — Ти коли-небудь текілу пробував?

— Ні.

— Тоді у твоєму житті ще ціла купа незвіданих задоволень! До речі, ти хлопцям сподобався! їм доручили комітет підприємства чи щось таке організувати. Якщо не брешуть, то й для мене там місце знайдеться.

— А для мене? — жартома запитую я. I дуже жалкую, що тверезість заважає мені нормально сприймати п’яного Жору.

— А ти — мій ад’ютант! Ти що, ще не втямив?

— Втямив-втямив! — відповідаю я.

Попереду на світлофорі з’являється червоне світло, але Жора лише тисне на педаль газу. Ми чуємо, як десь поруч вищать гальма.

Жора регоче. Я тремтячою рукою защібаю свій пас безпеки.

— Прорвемося, — гарчить Жора.

I машина мчить на жовте світло порожньою вулицею нічного Києва.