Остання любов президента

117

Київ. Грудень 2015 року.

Вночі мені приснився російський ліс. Чому російський? Бо десь далеко, серед високих ялин, хтось постійно перегукувався, використовуючи російські матюки. Якийсь чоловік хрипким голосом кликав Дусю. А я збирав гриби і спостерігав час від часу за рудими мурахами, за їхніми живими стежками. Коли я присів навпочіпки і простяг руку за черговим білим грибом, то помітив, що волосинки на затиллі моєї долоні порудішали. Я підтягнув рукав ватяника (ось, виявляється, в чому я збирав гриби! Отже, ліс був справді російський, коли на мені ватяник) і з подивом зрозумів, що вся моя рослинність на шкірі також була рудого кольору. I все це на тлі цілковитого ластовиння!

— Дуся?! — волав за деревами невидимий захриплий чолов’яга.

Я вирішив піти в інший бік, щоб не зустрітися з ним. Перебрався крізь хащі молодих ялинок, зрізавши на ходу ножем з дерев’яною ручкою десяток маслюків. Вийшов на галявину, зупинився й побачив перед собою новенький джип «хаммер» жовтого кольору. В машині нікого не було. Номерний знак був рідний, київський, тричі «крутий». «ОО 1111 НН». Якраз перед переднім лівим колесом росла сім’я опеньків. Обережно, щоб не пошкодити протектор колеса, я її зрізав. Поклав опеньки в пластмасове відро і сам пішов далі, на ходу озираючись на машину. Джип видався мені знайомим.

Я ще пройшов метрів із п’ятнадцять і зупинився, побачивши попереду на галявині двох закоханих, які влаштували собі пікнік. Вони сиділи на темно-зеленому пледі. Між ними стояла пляшка шампанського і блюдо з тістечками. Білявка, якій на вигляд можна було дати двадцять п’ять років, повернулася до мене і кинула запитальний погляд. Слідом за нею повернувся чоловік. На його вузькому вилицюватому обличчі можна було прочитати пиху і легку роздратованість. Він поліз рукою до кишені сірого піджака. Витяг звідти якусь чорну штуковину, схожу на телевізійний пульт дистанційного керування. Спрямував цю штуковину на мене й натиснув на кнопку. І я відразу ж зник, розчинившись у лісовому повітрі. І відерце з грибами, яке тішило долоню своєю вагою, кудись зникло. Я розплющив очі, роззирнувся. Було темно. Я лежав у своєму «королівському» ліжку на Десятинній. У грудях, занепокоєне сном, вовтузилось серце. Рука сама потяглася до нього. Пальці пройшлися вздовж вертикального шраму. Потім долоня лягла на груди. І я відчув, як дві складові частини мого тіла обмінюються теплом.

— Годі, це ж лише сон, — прошепотів я.

Але, тим не менше, неспокій у мене в голові зостався. І я замислився про те, що вже два тижні мене не відвідує лікар.

— Гей! — гукнув я у напрямку дверей.

За дверима щось глухо впало. З таким звуком зазвичай падають на підлогу книжки.

У дверях з’являється пляма — обличчя помічника.

— Знайди мені Колю Львовича... Ні, зачекай! Знайди Колю Львовича, а він нехай знайде мені лікаря! Щоб за півгодини лікар був тут!

Помічник кивнув. Принаймні, собі я уявив це досить легко. Я сам не міг роздивитись у темряві, але звук причинених дверей підтвердив його не побачений мною кивок. Він помчав виконувати наказ. А мені хотілося тихенько і нерухомо лежати на спині й слухати своє тіло. Слухати його перед тим, як його послухає лікар.