Остання любов президента

184

Київ. 3 червня 1992 року.

На розпис у РАГСі в нас пішло не більше двадцяти хвилин. Уся церемонія пройшла не урочисто, а нудно. Жінка, котра уособлює державу, відразу оцінила нас як пару, яка виникає не через поклик серця та плоті, а через якусь необхідність. Вона діловито підсунула нам на підпис якісь папери. Свідків поквапила до столу реєстрації, ніби хотіла звільнитися від нас якомога швидше. За свідків в нас були сусід і сусідка по квартирі, які були у курсі справ стосовно цього шлюбу, але тим не менше, одяглися урочисто.

Вийшовши із РАГСу, наші мами та сусіди-свідки полегшено зітхнули й заговорили про комунальне застілля. Тут я зрозумів, чому мама несла в руках важку господарську сумку з жовтої єгипетської шкіри. Я відпустив Миру з ними додому, а сам пообіцяв наздогнати їх трішки пізніше. Дуже вже гидко було в мене на душі.

I вони, на диво, відпустили мене легко.

— Стіл буде готовий через півтори години, — попередила Лариса Вадимівна.

Я кивнув та пішов. Просто пішов, звертаючи на кожному розі, що траплявся мені на шляху. Так я несподівано вийшов до чудернацького бару зі спортивною назвою. Бар розташувався у підвалі, а на вивісці красувався баскетбольний м’яч.

«Цікаво, — подумав я. — Що ж п’ють баскетболісти?»

Всередині, якщо судити про людей з їхнього зросту, баскетболістів не було. Зате ціни на горілку та коньяк не кусалися, а бутерброди на барній стійці, накриті широкою скляною колбою від мух, які кружляли попід стелею, мали досить демократичний вигляд. Ліворуч лежала стопка бутербродів з лікарською ковбасою. I я раптом зрадів. Зрадів тому, що мама не привезла на мій шлюб братана Дмитра.

Трішки пізніше це ж саме мене і засмутило. Я уявив собі, що міг би попросити в Дмитра паспорт і зареєструвати не свій шлюб з Мирою, а його. Йому ж бо все одно, а мені ця печатка у паспорті зовсім не подобалася. Я взагалі не люблю печаток.

Повернувся я у рідну комуналку після опівночі. У квартирі було тихо, лише дзвінко крапала вода у раковині на кухні.

Цього разу у кімнаті були розстелені ліжко й тахта. Мира спала на ліжку, отже, тахта чекала на мене.

— Це що, дрібна помста? — всміхнувся я, похитуючись від випитої у барі горілки. — Як до шлюбу, то можна, а як чоловік став законним, то не можна?

I я, роздягнувшись, поліз до неї під ковдру, проігнорувавши приготовану тахту.