Остання любов президента

148

Київ. 14 квітня 1992 року.

Ми сидимо з отцем Василієм у моїй комуналці та п’ємо каву.

— Пам’ятник? Старому? — дивується він, слухаючи мою розповідь. — Адже там не кладовище!

— Але ж вона не знала! За все вже заплатили і терміново потрібно його забрати.

Отець Василій погладжує долонею бороду. Я дивлюся на лупу, що сиплеться на його мішкуватий светр. Чекаю, коли він скаже, що робити.

— А вона не захоче з нами піти поглянути на могилку?

На це запитання я не можу відповісти.

— Гадаю, що ні. Але хто його знає!

Отець Василій, роздумуючи, розводить руками. На його обличчі суміш сумніву та зачудування. Товсті губи його постійно кривляться, підфарбовуючи до виразу обличчя ще й співчуття.

— Ну гаразд... Ліпше, звичайно, щоб вона з нами порадилася! Замовили б металевий хрест. I дешевше було б і не так шкода, якщо знесуть...

— Але ж могили не зносять! — не розумію я.

— Це ж не цвинтар, це взагалі не зрозуміло що за острів! Зрозуміло, що так собі з нього людей не виселяли б. Адже землянку знесли... Знаєш. — Батюшка впирається в мене поглядом людини, що прийняла рішення. — Давай знайдемо цю саму «швидку допомогу» та попросимо їх допомогти. Щоб випадкові люди не впізнавали. Все ж таки граніт чималих грошей коштує, а зараз жебраків навколо вистачає!

— А ти їх пам’ятаєш? — запитую я.

— У мене чудова пам’ять на обличчя, — запевняє отець Василій.

На Лівому березі йде дощ. Від станції метро до лікарні швидкої допомоги ми йдемо пішки та без парасольок. Отець Василій одягнений у старий чорний плащ з картатою підкладкою, а я — у дуту куртку.

Обходимо кілька «рафиків» «швидкої допомоги» на лікарняному подвір’ї, але наших знайомих серед водіїв та санітарів немає.

— Зачекаємо? — запитую я.

Чекаємо більше години. Зустрічаємо кожну «швидку допомогу», що під’їздить, але марно. Лише незнайомі обличчя.

Отець Василій вирішує порозмовляти з кимось із водіїв. Повертається за п’ять хвилин незадоволений та розчарований.

— Ніхто не хоче.

— У мене є ідея, — кажу я. — Поїхали назад!

Ми повертаємося на Правий берег, зігріваємося у мене чаєм. А потім я викликаю телефоном «швидку». Вже близько п’ятої. Якщо мій план спрацює, ми встигнемо забрати пам’ятник з цвинтаря якраз перед закриттям похоронної контори. Головне, щоб Сєва був на місці!