Остання любов президента

69

Київ. Жовтень 2015 року.

Вранці накрапає дощик. Я вже пройшов через руки масажистки та перукаря. Я вже прилизаний та охайний, хоча жодних з’яв на публіці сьогоднішньою програмою не передбачено. Кілька зустрічей «на дрібному рівні», як каже Коля Львович. Сам він кудись вибіг, і я у чудовій самотності гортаю свої свіжі укази. Треба хоч іноді ознайомлюватися з власною законотворчою ініціативою. Бо як зайде Колі Львовичу від мого імені який-небудь недоторканий заводик перевести в розряд приватизованих! I що тоді?

Десята ранку, а очі мої ще сонні. Дуже важко наводиться різкість. Вмикаю настільну лампу. Текст указів стає зрозумілішим, але лампа починає миготіти. Її жовте світло тремтить та дратує. Я кличу помічника, той розшукує Колю Львовича. Коля Львович вбігає та дивиться на мене тупим, але зосередженим поглядом.

— Що це за херня? — запитую я, киваючи на мерехтливу лампу.

— Дешева електрика. — Він знизує плечима.

— Яка дешева?

— Ну, пам’ятаєте указ про виробництво дешевої електрики? Нічне засідання парламенту... Коли Казимир хотів ціни підняти.

— Мене цікавить, чому ця «дешева» електрика мерехтить на моєму столі? Зателефонуй до цього мудака Казимира й скажи йому, щоб негайно ж...

— А він з нами не розмовляє, — перебиває мене Коля Львович. — Його секретарка відразу кладе слухавку, як тільки чує, що телефонують з правління чи з адміністрації президента.

— Він що, прихерів? — Мене почало тіпати. — Він думає, що може тут робити, що заманеться?

— Він не думає, він робить усе, що заманеться. — Коля Львович зажурено хитає головою.

— Свєтлова мені сьогодні ж! — наказую я.

— Ви ж хотіли бачити генерала Філіна! — Голова адміністрації не приховує свого здивування.

— А що, Свєтлов і Філін — це сіль та цукор? Одночасно в склянці не розмішуються?

— Добре, на четверту годину буде. — Коля Львович шовковіє на очах. Чому б це?

— Ага. — Він раптом робить вигляд, що пригадав щось важливе. — Посол Росії дуже просить його прийняти. Він вже виїхав... Буде хвилин через десять.

— Він просить прийняти чи він вже виїхав?

— I те й інше. Якась термінова справа. З Росією завжди так, — розводить він руками.

— Добре.

Коля Львович виходить і відразу ж повертається, але вже з послом Росії. Ось тобі і десять хвилин! Зараз послом служить Поярковський, «розжалуваний» олігарх. Раніше він гріб під себе усе, поки російський президент не вигріб з-під нього все, що той набрав, але залишив йому вибір: еміграція або служба на благо Вітчизни. Зараз Поярковський гребе не під себе, а під Росію. Лізе постійно в нашу економіку, але тут уже справді нічого не вдієш. Адже економіка, вона наша лише формально, в тому розумінні, що обслуговують її українці, а належить усе Росії, Німеччині, Литві та Кіпру.

— Пане президенте, — Поярковський трішки схилив голову і відразу ж гордовито підняв її. Вітати мене він навчився досить елегантно.

Потім повернувся до Львовича. Той одразу ж вийшов.

Я вказав поглядом послу на знаменитий диван. Посли цього дивана не бояться.

I от ми сидимо. Я за столом, на якому розкладені мої укази. Він — на дивані майора Мельниченка. Закинув ногу на ногу. Поправив вузеньку краватку смарагдового кольору. Як актор, витримує паузу.

— У нас якісь проблеми? — цікавлюся я.

— Досить, досить серйозні, — киває він. — Я просто хотів вас із ними ознайомити. Адже від вас знову приховують реальну обстановку в країні.

— Хто приховує? — дивуюся я.

— Ваше оточення, — спокійно відповідає він. — Ми знаємо більше про те, що відбувається на Західній Україні, ніж пишуть ваші газети. I ситуація нас дуже турбує.

— А що там відбувається?

— Новий спалах католицизму.

— Ну, греко-католиків у нас не так вже й багато, щоб сподіватись від них неприємностей...

— Це вже не греко-католики. У Львові були помічені працівники спецслужб Ватикану. Крім цього, нам вдалося виявити цікаві деталі. Зараз у Ватикані обговорюється питання про визнання і офіційну реєстрацію божественного дива на території Західної України.

— Диво? — посміхаюся я. — Ви гадаєте, що диво може бути небезпечним? Це щось схоже на ікону, яка плаче?

— Пане президенте! — Голос у Поярковського твердий і самовпевнений, звучить рівно, непохитно, на одній ноті. — Див без наслідків не буває! Дайте вказівку вашим спецслужбам узяти під контроль і візити цих ватиканців, та й взагалі усю діяльність католицької церкви. Україна — батьківщина російського православ’я! Не можна відступати з цих позицій. Народ не пробачить.

Подумки мені дуже кортить послати цього колишнього олігарха на хер, але президент не може послати посла. Особливо посла Росії. Я підводжуся з-за столу: найлегший і найдешевший спосіб показати, що розмову завершено. Тим паче, що годинник показує одинадцяту й за дверима напевне очікує генерал Філін.