Остання любов президента

116

Швейцарія. Лейкербад. Вересень 2004 року.

У Цюріху мені спала думка, що ми перелетіли з вересня у серпень. Свіже альпійське повітря було добряче прогріте сонцем, і вже в аеропорту я захотів скинути піджак.

Таксист нам трапився на диво люб’язний. До речі, його люб’язність подвоїлася, коли він дізнався, куди нас треба відвезти. Навіть за моїми скромними підрахунками, він мав би заробити за цю поїздку триста або чотириста швейцарських франків. Швидко зрозумівши, що ми не розмовляємо німецькою, він перейшов на ламану англійську. Дізнавшись, що ми з Києва, почав муркотіти «Калинку-малинку». Вже коли машина почала підійматися в гори, він кілька разів зупинявся, даючи нам змогу намилуватися чудовими альпійськими просторами. В якомусь маленькому селі він пригостив нас чаем.

Світлана дуже часто дрімала. Переліт дається взнаки. Я дивився на її трішки припухлі повіки. Я неголосно цікавився у водія, скільки ще їхати. Він знизував плечима та відповідав: «Soon! Very soon!» Але те його «незабаром приїдемо» не відповідало дійсності. А якщо й відповідало, то тільки не українській. Між Лейком та Лейкербадом він зупинив машину на вузенькому мості, щоб надати нам можливість поглянути вниз у прірву. Світлана на цей час знову прокинулася. Чи то через цікавість, чи то через ввічливість вона глянула з моста вниз. У неї запаморочилася голова, її занудило. Я по-справжньому перелякався. Перелякався і таксист. За півгодини він вже вивантажував з багажника наші валізи та портплед. Тут уже стояв готельний «бел-бой», налаштований віднести валізи на будь-який поверх і затриматись у дверях, чекаючи винагороди. Лічильник нарахував триста сімдесят франків. Я виявився правий у своїх підрахунках. Чотири сотенні папірці лягли на розкриту долоню водія. Він побажав нам удачі й поїхав. А «бел-бой», не питаючись, поволік багаж у номер.

— Я трохи полежу, а потім підемо до Валі й Дмитра, — промовила втомленим голосом Світлана.

— Звичайно, — погодився я.

Допоміг їй скинути туфлі. Приніс із ванної просторий халат. А сам вийшов на балкон.

Наш номер знаходився на другому поверсі. Вікна виходили на північ. За триста метрів містечко закінчувалося, а земля поступово перетворювалася на камінь і бралася вгору. Це містечко, що «поселилось» у просторій ущелині, ще минулого разу здивувало мене своєю іграшково-красивою беззахисністю перед стихією. Його розташування нагадувало дно склянки, і коли Господь зажадав би наповнити цю склянку, то ніхто не врятувався б. Але швейцарські боги, мабуть, захищали Лейкербад. Лавини сюди не сходили, кам’яні обвали милували вілли, готелі й санаторії. Ніби все було застраховане самим Богом. Коротше кажучи — Швейцарія у своїй споконвічній тиші й безпеці.

Я взяв з міні-бару пляшечку пива. Прислухався до дихання сплячої Світлани — рівного і спокійного. I знову вийшов на балкон милуватися Альпами, що зносилися до неба.