Остання любов президента

70

Київ. Березень 1985 року.

— Знаєш, Сергію, за мною стежать, — повідомив мені насамперед Давид Ісаакович, коли я опустив на підлогу його землянки кульок з гостинцями: пляшка червоного портвейну і дві бляшанки «Сніданку туриста».

— Хто?

— Хто-хто. — Старий важко зітхнув. — Зрозуміло хто. Органи.

— Що, сюди приходили? — занепокоєно цікавлюся я.

— I сюди, і островом ходили, і ополонку ще одну вибили поруч у кризі.

— А ополонку навіщо?

— Щоб прикидатися, що вони також моржі, та за нами стежити.

— I що, вони справді плавали у ополонці?

— Сам не бачив, — визнає старий. — Але, швидше за все, що ні. Бо коли справжні моржі купаються, то завжди залишають на краю ополонки сліди босих ніг. А я навколо ополонки бачив тільки сліди чобіт.

Він підводиться з ліжка. Докидає ще два поліна у буржуйку. Дивиться замислено на мій кульок.

— Випити приніс, чи що?

— Так, портвейн.

— Ну, розкупорюй, будемо грітися. А потім підемо купатися!

Після першої склянки портвейну мені стає тепліше, і я скидаю свою ендеерівську шубу. Давид Ісаакович як сидів у безрукавці, зробленій зі старого ватника, поверх синього светра, так і сидить.

За віконечком землянки темніє. Старий дивиться на годинник.

— Отець Василій обіцяв прийти, — каже він.

I з його голосу зрозуміло, що він засумував за гостями. Він і мені щиро радий, але отцю Василію, коли той прийде, радітиме ще більше.

За півгодини ми допиваємо портвейн, і саме цієї миті за віконцем чути хрускіт снігу й стукіт у двері.

Отцю Василію, а це був саме він, Давид Ісаакович розповідає схвильовано те саме, що і мені: кадебісти прорубали поруч другу ополонку і напевно будуть звідти, з ополонки, за ними стежити.

— Ану йдемо, подивимося на цих антихристів! — басить отець Василій, дістаючи зі своєї спортивної куртки зелений махровий рушник.

Він роздягається догола, обмотує рушник навколо стегон і босий виходить із землянки. Давид Ісаакович хвилину вагається, але потім, немов набравшись рішучості, теж витягає з якогось закутка старий вафельний рушник і махає мені рукою. Мовляв, пішли.

На березі дме вітер, і тому здається, що зима ще в самому розпалі. Це в місті вже бурульки падають на перехожих, краплі дзвенять, блищать калюжі замість ожеледі. А тут, звідки чудово видно місто, яке схоже на київський торт, тут усі мінус десять і жодного проблиску весни, що надходить.

Я дивлюсь на іншу ополонку, яка так занепокоїла старого. До неї метрів п’ятдесят. Її вирубали нижче по течії, і мені важко уявити, щоб хтось, плюскаючись у цій ополонці, міг почути, про що розмовляють у нашій.

Але сперечатися з Давидом Ісааковичем — марна справа. Він настільки добре знає життя, що взагалі не може бути неправим.

Отець Василій, залишивши на кризі зелений рушник, стрибає у воду. Спочатку крекче на усю околицю, розмахує руками. Кричить:

— Ой, добре!

Давид Ісаакович роздягається. Я також.

I от ми всі разом, утрьох, у воді, яка обпалює холодом.

— Ну як? — запитує мене отець Василій.

— Чудово! — бадьоро брешу я.

Насправді мені страшенно холодно, але ж не зізнаватись у цьому двом справжнім чоловікам!

Отець Василій дивиться в напрямку другої ополонки, і на його крупному обличчі читається задума.

— Ні, — каже він. — Якби вони хотіли за нами стежити, то зробили б ополонку ближче... Не ідіоти ж вони.

Старий також дивиться туди. Потім повертає голову до отця Василія.

— Їм немає потреби нас слухати. Вони вміють читати по губах.

— Ну, по моїх багато не прочитаєш, — всміхається батюшка.

Я дивлюся на його губи й бачу: дійсно, вони товсті й ледве ворушаться, коли він розмовляє. От цікаво ж!

А течія обмиває холодом моє тіло, та, дивна річ, усередині мене щось прокидається. Якесь особливе відчуття. Особлива зухвалість, чи що. Напевне від розмов про КДБ і стеження.

Я знову придивляюся до другої ополонки. Самовпевненість набрякає в мені, мов нарив. Набравши повітря, я пірнаю під воду, й відразу течія мчить мене під кригою туди, до другої ополонки.

Я дивлюся широко розплющеними очима знизу на кригу. В очі ллється холод, різкий металевий холод. Здається, я вже кілька хвилин пливу під кригою, але другої ополонки немає. В мізки закрадається страх. Невже течія просто пронесла мене мимо! От яке безглуздя!

Але не встигає страх укоренитися в думках, як наді мною швидко відкривається велика світла пляма. Я, зробивши ривок руками, вилітаю майже по груди з холодної води, пробиваючи головою тонку крижану кірку. Руки відразу ж на край ополонки — щоб не понесло течією далі.

Пихатості тепер у мені більше, ніж самовпевненості. Я видираюсь на кригу і роззираюсь.

Отець Василій і Давид Ісаакович уже стоять на березі й перелякано дивляться вниз за течією. Побачивши мене, перезираються. Батюшка, вказуючи рукою в моєму напрямі, щось каже.

Я повертаюся до них.

— Чого це ти? — розводить руками старий. — І випив же, випив крапелинку! А таке викидаєш! Ще якби на спір, а то так собі!

— Молодець, молодець, — басить раптом отець Василій. — Головне — не де пірнеш, а де випірнеш. Та й взагалі, головне — вчасно випірнути! З тебе буде цікава людина! I Бог тебе любить, якщо увесь час під водою плив! Ти не думай, що це удача! Це все — Бог!