Остання любов президента

164

Київ. Листопад 2004 року. Неділя.

Протягом останнього тижня Жанна з’являлася у нас лише двічі. Але й Світлана кудись зникала кілька разів та поверталася досить пізно, близько одинадцятої. Та я не допікав їй розпитами. Вона все ще не прийшла до тями. На трюмо я час від часу бачив то полароїдні портретики наших немовлят, то їхні кучерики у маленьких прозорих пакетах, то пластмасові браслетики, на яких імена «Oleg» і «Vira» написані латиною, виглядали по-особливому сумно.

Світлана вставала зазвичай близько десятої. До того часу у вихідні я спокійно господарював у квартирі, робив собі сніданок, варив каву. Життя продовжувало наспівувати нам якусь меланхолійну мелодію, а ми її чули та слухали. Окремо. Можливо, у кожного з нас була своя мелодія, але обидві вони не вирізнялися веселістю та заповзятістю. Вони обидві читалися на наших обличчях. Я читав її на Світланиному обличчі, а вона, мабуть, на моєму.

Я звик до диванчика у своєму кабінеті. Мені подобалося втикатися обличчям у стінку, на якій висів угорський килим, і на якому була зображена книжкова шафа зі старовинними товстезними книгами. Було щось потішне у цих двох протилежних стінах мого кабінетику. Ніби книги з книжкової шафи дивилися на груповий портрет своїх попередниць, що стояли на полицях книжкової шафи. А можливо, вони думали, що там, на протилежній стіні, висить величезне дзеркало, у якому вони відбиваються? Дитячі, трішки бешкетливі фантазії іноді освіжали мою голову, мою уяву. Якось я навіть зробив спробу перевірити: скільки книжок у своїй бібліотеці я справді прочитав. На п’ятьох полицях я ледве нарахував шість, з них чотири я прочитав ще двадцять років тому. Ні, я вважав себе начитаним. Я купував товсті журнали, і російські, і наші, сідав у туалеті чи на кухні та жадібно перегортував їх. Та лише оповідання мені вдавалося дочитувати до кінця. Довга проза налаштовувала мене на сумний настрій, та й уся ця проза була просякнута таким песимізмом, що в мене з’являлося бажання знайти того чи іншого автора та дати йому трохи грошей, щоб він хоч раз у житті поглянув на навколишній світ життєрадісно!

А за вікном падав сніг. Перший сніг у цьому році. Добре, що він пішов у неділю. Неділя вже сама по собі є святковим та радісним днем. А тут ще і лапатий сніг, що падав донизу суцільною стіною мимо вікон мого тринадцятого поверху.

На годиннику 9.45. Світлана ще спить, але от-от вона розплющить очі.

І я, дивлячись на сніг через вікно кухні, думаю про неї. Повертаюся до плити, готую для неї каву. Я дуже хочу, щоб цей день розпочався для неї набагато радісніше, ніж попередні. Я хочу, щоб вона посміхнулася. Нехай листопад — осінній місяць, та однаково за вікном — сніг. А якщо лежить сніг — значить, зима. Зміна часу, зміна сезону. Наші діти померли восени, а зараз зима. Виходить, що якийсь час вже минув. Можливо, зима відверне Світланину увагу від усіх подій та поверне мені мою дружину?

Я наливаю каву у тонкий мейсенський фарфор, ставлю горнятко з блюдечком на піднос. Туди ж ставлю маленький молочник. Каву вона п’є без цукру.

— Доброго ранку! — кажу я у прочинені двері спальні.

Вона лежить, дивлячись в стелю, але після моїх слів підводить голову та посміхається. Але її посмішка не така, як раніше. Одначе це ж таки посмішка. Сумна, втомлена, тиха, як дитячий шепіт.

— Їсти будеш?

Вона заперечливо хитає головою.

— Я сходжу за газетами та відразу повернуся, — кажу я.

Вона не заперечує.

На вулиці приємний морозець. Клята осінь вже позаду. Я вийшов без шапки, сніжинки колють мене своїм холодом, сідаючи на ніс, на коротку стрижку.

Щоб купити газети, потрібно перейти на іншу сторону бульвару. Машин на диво мало. Та, взагалі, нічого дивного. Неділя!

Усі газети у кіоску вчорашні, суботні. Недільних газет у нас поки що не видають. Адже вчора я не читав газет, і беру усе, що є. І озираюся по сторонах, роздивляючись крізь святково-весільну вуаль снігу знайомі околиці. Мій погляд зупиняється на вітрині кафе. Я туди ніколи не заходив, та й не зайшов би у будь-який нормальний день. Дуже вже якесь це кафе буденне та нечепурне на вигляд. Але сьогодні в мене інший настрій, сьогодні я пробачу цьому закладу усе, крім поганої кави.

Кафе виправдовує мінімальні сподівання. Каву мені готує огрядна жінка у смішному старомодному фартушку. Кава чудова, міцна. Я сиджу тут самотою та переглядаю газети.

«Голова президентської адміністрації сказав те, сказав се...» На моєму обличчі з’являється втішна посмішка. «Він вам і не таке скаже», — міркую я. Перегортаю далі політичні сторінки, перегортаю новини економіки, перегортаю кримінал та дістаюся до спорту. Тут цікавіше. Спортивні новини передбачити важче. Ну, і кого там віддубасив вчора Кличко-старший? Якогось німця? Так йому і треба! Нехай не наривається на найкращий кулак України! А «Динамо» Київ як? Знову нічия? Ну і добре!

— Ще кави, — прошу я барменшу, і вона привітно киває.

— А в нас тістечка свіжі! — пропонує вона.

— Вчорашні? — перепитую.

— Ну так, увечері привезли!

— Дякую, не треба.

За п’ятнадцять хвилин я впорався з газетами. Власне, я і не знаю, що хотів в них знайти. I якщо в мене хто-небудь запитав, що нового я в них дізнався, то я навряд би чи відповів. Зате з’явилося відчуття виконаного обов’язку, вірніше — потамованого бажання.

— Валя дзвонила! — жвавим голосом повідомляє мені Світлана, щойно я заходжу до квартири.

Вона у теплому зеленому халаті та у вірменських капцях на босу ногу. Мені здається, що я ще не бачив на ній цих капців.

— Які у них новини? — Я знімаю осінню куртку та вішаю на гачок вішалки.

— Усе гаразд. Вони дівчинку назвали Лізою. Вона важить вже майже п’ять кілограмів! А коли народилася, то важила чотири двісті. І ще телефонував твій старий друг з кавказьким прізвищем... Не пам’ятаю, як його...

— Гусейнов?

— Так, він. Питав адресу, я йому дала. Він просив дозволу заїхати увечері на хвилинку.

— А що йому треба?

— Адже це твій друг, а не мій. Я не можу запитувати у твоїх друзів, що їм від тебе треба.

Зауваження було справедливим. Я навіть не міг собі уявити причини, через яку мене став би розшукувати Гусейнов. Ну помирилися перед моїм відльотом. У тому розумінні, що я його пробачив. Але ні про що особливе не домовлялися.

— Він ще про щось запитував?

— Він сказав, що добре нас розуміє. Якимось дивним голосом, ніби усе знає.

— Угу, — закрив я цю тему. — А що розповідала Валя про Дмитра?

— Казала, що допомагає, що Лізку у колясці вулицями возить. Зовсім змінився. Вона також просила перевести грошей на їхній рахунок. Сказала, що в них залишилося лише п’ять тисяч франків.

— А у нас скільки залишилося? — запитав я, дивлячись прямо у вічі Світлані.

— У мене тисяч із двадцять доларів, у тебе — не знаю.

— У мене менше, — відповів я. — Я розмовляв із Дмитром у Швейцарії. Попередив, що незабаром їм доведеться повертатися до Києва.

— І що він?

— Не зрадів.

Світлана задумливо похитала головою та зітхнула.

— Я могла б тут Валі іноді допомагати, — промовила вона.

Увечері знизу несподівано подзвонив консьєрж. Сказав, що для мене привезли якусь велику коробку і вантажники питають дозволу її підняти.

— Нехай піднімають, — нічого не зрозумів я.

Я не чекав жодних посилок, але за кілька хвилин усе стане зрозумілим.

I справді, через кілька хвилин у двері постукали. Вантажників було четверо: молоді, міцні хлопці. Поруч на підлозі стояв величезний запечатаний холодильник.

— Сергій Павлович Бунін? — уточнив один із хлопців, зазираючи у розкритий блокнот.

— Так.

— А де у вас кухня?

Я, все ще не розуміючи, що відбувається, вказав їм напрямок — прямо коридором та ліворуч.

Вони навіть учотирьох з помітною важкістю піднесли холодильник та понесли його за вказаним маршрутом. Я пішов слідом.

Вантажники поставили запакований холодильник посередині кухні та здивовано вирячились на наш холодильник.

— То ви вже маєте один? — вирвалося в одного з хлопців.

— Так, — підтвердив я. — А ось цей, — я показав на холодильник, який вони принесли, — я не замовляв.

— Адже ви Сергій Павлович Бунін? — Старший вантажник ще раз зазирнув у блокнот.

— Так.

— Тоді усе вірно. Куди будемо його ставити?

Я оглянув свою кухню віслючим поглядом. Витріщився на вільний кут праворуч від вікна.

— Поставте його поки що туди, — вказав жестом.

Вони зняли упаковку, дружньо учотирьох підняли холодильник та встановили його на вказаному місці. Один з них відразу увімкнув холодильник у розетку.

На верхній панелі новенького холодильника замиготіли зелені лампочки, які вказують температурний режим.

— Розпишіться в отриманні! — попросив один з вантажників, простягаючи зошит і ручку.

Я розписався. Вантажники пішли, а замість них на кухню зазирнула Світлана. Втупилася здивованим поглядом на обновку.

— «Бош»! — прочитала вона назву холодильника. Потім перевела погляд на наш холодильник. — А що, хіба «Бош» краще, ніж «Індезит»?

— Взагалі-то краще. — Я стенув плечима. — Тільки я не розумію звідки він тут узявся.

— Значить, ти його не купував? — Світлана зупинила свій погляд на мені.

— Ні, здається, ні. Але, можливо, мені потрібно піти до психіатра?

— Можливо, що треба, — погодилася Світлана. — А можливо, це хабар? — I на її обличчі заграла посмішка.

— За що?

— Я не знаю, тобі видніше. — Вона похитала головою, а потім підійшла до нового холодильника, та потягнула на себе дверцята.

Всередині загорілося світло і я помітив, що там були якісь згортки, кульочки і навіть пляшки, що стояли на внутрішніх поличках дверцят та прикріплені до них широкими смужками клейкої стрічки.

— Дуже цікаво, — промовив я, побачивши, що новий холодильник не був порожнім.

Цієї миті у двері подзвонили. Усе ще розмірковуючи з приводу цього сюрпризу, я відчинив двері і побачив на порозі усміхнене обличчя Гусейнова.

— Здрастуй, дорогий! — Він зробив крок усередину та відразу обійняв мене. — Ти лише не турбуйся! Я не хотів, щоб твоя дружина метушилася, накривала на стіл. Розумієш?

Дещо я вже починав розуміти.

— Виходить, що холодильник — твоїх рук справа?

— Не зовсім, — заперечив він. — Моя справа — торгівля холодильниками. А це так собі, подарунок для старого друга та закуска до коньяку. Адже я розумію, що тобі зараз не до гостей. — Вираз його обличчя раптом став серйозним. — Але в нас на Кавказі є звичай ніколи не залишати друга у біді. Покажи, яке місце ти вибрав для нього?

Ми зайшли на кухню. Він критично поглянув на наш «Індезіт».

— Ну, цей ти вже можеш спокійно відвезти до себе на дачу.

— У нас немає дачі.

— Якщо є холодильник для дачі, то буде і дача, — заспокоїв він мене. — А твоя дружина вдома?

— Так.

— Ти їй скажи, щоб вона не турбувалася. До речі, в неї дуже чудовий голос по телефону!

Ми всілися у вітальні. Світлана дістала ковбасу, сьомгу, сир, маслини й усе інше, що принесли вантажники разом з холодильником. Порізала, поставила на стіл. Коньяк «Нарин-Кала» Гусейнов відклеїв від внутрішніх дверцят власноруч. Сама Світлана не зуміла впоратися з цією клейкою стрічкою. Вона відмовилася сідати з нами за стіл. Випила стопку коньяку стоячи, поруч з нами. Вона поскаржилася на головний біль та втому й пішла у спальню.

Мій настрій покращився, коли пляшка коньяку спорожніла. Гусейнов пішов на кухню та відклеїв від дверцят холодильника ще одну. Цього разу коньяк «Закарпатський».

— У тебе ще буде багато дітей, — говорив він, наливаючи коньяк. — Не переживай! У чоловіка завжди більше шансів мати дітей, ніж у жінки! Закон природи!

— Це закон Кавказу, — спробував пожартувати я.

Гусейнов не сприйняв мого жарту.

— Ти знаєш, нас в батька було восьмеро, від двох дружин. І я бажаю тобі стільки ж поваги мати від дітей, скільки мав від нас наш батько!

Я погодився. Згадав про свою матір, про те, що лише один раз заїжджав до неї після повернення з Цюріха, та й то лише на кілька хвилин.

— Ти зрозумій, Сергію, — продовжував Гусейнов. — Вислів «Діти — наше майбутнє» — це не жарт! У цьому — зміст життя. Щоб можна було усе, чого досягнеш, передати нащадкам!

«Чого я можу досягти?» — подумки запитав я сам в себе.

Відповіді не знайшлося, і я потягся виделкою до тарілки з сирокопченою нарізаною ковбасою.