Остання любов президента

161

Київ. Листопад 2004 року.

Цього разу понеділок виявився найкращим днем тижня. На порозі кабінету мене зустріла Нілочка, бездоганно одягнута. Зовсім не схожа на секретарку, швидше на бізнес-леді. Треба було б хоч на мить прибрати з її обличчя посмішку, і будь-хто на моєму місці поставився б до неї насторожено: стільки самовпевненості було у її очах і жестах! Але усмішка додавала її самовпевненому вигляду веселості, а коли врахувати, що цей погляд був спрямований на мене, то не варто дивуватися, що ми міцно обійнялися. I я, як хлопчисько, підняв її та крутнувся на місці.

— Що ви, що ви, Сергію Павловичу! — зашепотіла вона. — Причиніть двері!

Я озирнувся. Дійсно. Двері були відчинені.

I в моїй приймальні, і в кабінеті стояли квіти. У повітрі, крім їхнього аромату, витав також аромат молодої красивої жінки. Так. Це був запах парфумів. Але бувають запахи парфумів, які вказують на похилий вік жінки. А тут — навпаки.

— Кави? — запитала Нілочка.

Я кивнув.

— Добре, що ти також тут! — сказав я, присідаючи за стіл.

— А мене ворожка попередила! — радісно відповіла Нілочка. — Щоб я від вас ні на крок, інакше — біда!

— Ти про це мені вже розповідала, — пригадав я вголос. — Тільки якось інакше.

— Можливо, вона також інакше сказала. Але зміст був саме такий!

Кава була міцна і смачна. Поки я збадьорював свої думки кофеїном, Нілочка поклала на стіл переді мною шкіряну папку для паперів.

— Там зверху один важливий документ! — проспівала вона. Її губи цієї миті були так близько від моїх. I поки я дивився на них, Нілочка посміхалася та дивилася мені у вічі.

У приймальні задзвонив телефон. Вона обернулася та швиденько вийшла, залишивши двері у кабінеті трохи відчиненими.

Я зазирнув у папку. На аркуші з благородною «шапкою» Адміністрації Президента було надруковано лише два речення: «На 12 листопада о 10.30 ранку запропонувати вибір з трьох діячів театру для розмови з президентом. Кандидатури подати мені сьогодні до 12.00». Розмашистий підпис.

З головою Адміністрації я вже зустрічався. Колишній полковник міліції, що встиг вже побувати і замісником начальника податкової служби. Я відразу відчув, що почувається він на цій високій посаді не зовсім впевнено. Чи можливо, він знав, що його призначили головою АП тимчасово, поки не знайдуть когось, хто більше підходить на цю посаду. У будь-якому випадку вказівка йшла, звісно, не від нього. Точніше, формулювання йшло напевне від його помічників, які, здавалося, і народилися тут, і переживуть усіх президентів і голів адміністрацій. Сам він розмовляв сухо, намагаючись прикрити безбарвним формалізмом свою природну привітність. Адже обличчя, коли він зі мною розмовляв, було жвавим, викликало довіру.

Що ж, — подумав я, — на дванадцяту, то на дванадцяту!»

Перш за все переглянув старий VІР-список. Два театральні режисери, лауреати державних премій, відпали відразу. Якось не солідно чоловікові-президенту зустрічатися з чоловіком-режисером. Театр — мистецтво жіноче!

Мій погляд зупинився на прізвищі відомої балерини, солістки Національного театру опери та балету. Ось хто потрібен. Поруч із президентом повинна бути сама грація, щоб усі, навіть мешканці далеких сіл та хуторів, зрозуміли: президент дотикнувся до прекрасного.

Прізвища чоловіків-режисерів я про всяк випадок теж поставив до списку кандидатів, але тільки після солістки. Нехай їх викреслить сам голова АП. Це і йому буде приємно. Будь-який нормальний чоловік залишить у цьому списку лише балерину, лише жінку!