Остання любов президента

152

Київ. Бориспіль. Листопад 2004 року.

Ще вранці з готелю я зателефонував до Нілочки та попередив, що прилітаю. Попросив машину та у двох словах розповів наші печальні новини. Її голос здригнувся, і я відразу попрощався, навіть не поцікавившись, як там справи у рідному міністерстві.

У бізнес-класі ми зі Світланою сиділи удвох. Більше не було нікого. Вона з одного боку проходу, а я поруч, лише з іншого. Це був найсумніший бізнес-клас у моєму житті. Я не хотів ні їсти, ні пити. Я поглядав на свою дружину і не знав, що їй сказати. А поговорити з нею хотілося.

Молоденька стюардеса постійно підходила до нас, щось пропонувала, кидала на сусідні крісла темно-сині пледи та маленькі подушечки. Вона була одна на нас двох. Їй було нудно, а можливо, вона щиро, як тільки могла, намагалася зробити наш політ приємним, щоб він запам’ятався нам. Що ж, він запам’ятається у будь-якому випадку.

Я дотягнувся до Світланиної руки, прикрив її своєю долонею. Вона подивилася на мене. Кивнула.

«Усе буде добре», — подумав я і відразу ж засумнівався у своїй правоті.

Можливо, що буде. Але це «добре» навіть у найкращому його варіанті виявиться життєво плоским. Його не можна порівнювати з іншим «добре», з тим «добре», коли квартира наповнена гамором дитячих голосів, коли замість тиші поруч поселяється веселий шум сімейної суєти.

Коли ми спустилися трапом, то потрапили під осінню київську мряку. Вже під’їхав автобус. Пасажири ринули у його відчинені двері. Саме тут, поруч із трапом, загальмував чорний «мерседес». Я озирнувся. Людина, за якою прислали «мерседес» просто на злітну смугу, мала б також летіти у бізнес-класі. Але крім нас там нікого не було. Та й мікроавтобус з табличкою «VIP», який мав би нас звідси забрати, теж запізнювався.

Я розгубився. Озирнувся. Думав, у кого б запитати.

Але цієї миті дверцята «мерседеса» відчинилися, вийшов водій, одягнутий навіть для цієї машини занадто елегантно. Подивився у наш бік. Підійшов.

— Сергію Павловичу, сідайте! — твердо, навіть наполегливо сказав він.

— Га? — вихопилося в мене. Здивування випередило запитання, що виникло у голові. — А де мій водій?

— Тепер у вас інша машина та інший водій! — повідомив чоловік і відчинив задні дверцята, пропонуючи Світлані сідати першою.

Потім відчинив передні дверцята для мене.

Ми зачекали ще кілька хвилин, поки багаж — наші дві валізи та портплед — не перекочував зі стрічки багажного транспортера в багажник машини.

Аеропорт залишився позаду.

— Усі вам щиро співчувають, — м’яким голосом раптом почав водій. — У мене для вас лист, ось, візьміть!

Він, не відриваючи погляду від дороги, простягнув мені довгий конверт.

З конверта я насамперед витяг візитівку Догмазова. На ній з’явилося якесь нове звання. Тепер він у додаток до усіх своїх регалій, став ще й почесним професором Києво-Могилянської академії та співголовою Комітету по державним преміям у галузі містобудівництва.

Сам лист виявився лише запискою. Чотири речення.

«Прийміть наші щирі співчуття. Я гадаю, що зараз варто змінити сферу діяльності. Ваш кабінет вже готовий. Віктор Андрійович Вам його відразу покаже».

Підпис Догмазова, хвацько закручений, у чомусь імператорський, стояв на самому низу стандартного аркуша.

Мої пальці раптом відчули незвичайність цього паперу. Я придивився, потім підняв його на рівень очей і у розсіяному світлі зустрічних машин побачив водяні знаки — рівномірно розкидані державні тризуби.

— Віктор Андрійович — це ви? — уточнив я у водія.

Той кивнув.

— Я відвезу вас додому, допоможу занести речі. А потім зачекаю в машині. Мене попросили показати вам кабінет вже сьогодні.

Я кивнув. Мені дійсно хотілося відволіктися. Кортіло пірнути у щось глибоке та непрозоре, щоб ніхто мене не бачив, не знав та ні про що не розпитував! Звичайно, розраховувати на здійснення цих бажань на новому робочому місці було б марною справою. Але у будь-якому випадку я там буду новою людиною, і до мене, як до нової людини, будуть усі ставитися спочатку з обережністю та осторогою, будуть приглядатися. А я тим часом відпочину душею, спробую повернутися до тями, знайти той робочий ритм, який понесе мене далі життям, як швидкий потяг. І чим менше буде часу на «визирання у вікно», тим краще.