Остання любов президента

60

Київ. 1 вересня 2015 року.

— Це ви добре сказали, — тараторить Коля Львович. — Учитись, учитись й учитись!

— Це не я, це Ленін сказав.

— Яка різниця, про Леніна давно забули! Зате сьогодні всі школярі України думатимуть лише про навчання!

Ми з головою моєї адміністрації повертаємося з свята Першого дзвоника. Школа якраз навпроти мого будинку, на розі Володимирської й Десятинної. Телекамери вели пряму трансляцію. А я сказав кілька слів, взяв у руку дзвоник на паличці й покалатав. Тепер — на Банкову.

— Що там зараз? — запитую в Колі Львовича.

— Доповідь Філіна про обстановку в країні, в тому числі й у справі Запорізької обладміністрації...

— Що, ще не знайшли? — запитую, ледве стримуючи посмішку.

— Ні. — Обличчя Колі Львовича відразу стає темно-заклопотаним. — Усе перерили. Всі обласні водойми перевірили.

— Добре. Далі?

— О чотирнадцятій нуль-нуль — медогляд і масаж. О п’ятнадцятій сорок — зустріч із солісткою Національної опери. Потім — закрите засідання Кабміну.

Далі їдемо мовчки. Сьогодні знову, напевно, прибіжить начальник охорони полковник Потапенко й буде стогнати: «Чому виїжджали без кортежу, без мотоциклістів?» Та й хер з ним! Мене зараз турбує лише одне: як би міністра внутрішніх справ Філіна примусити докладати про обстановку в країні в дуже стислій формі й без доповідного перелічування успіхів у боротьбі з корупцією в лавах міліцейського міністерства. Ці цифри починають мене вже дратувати. «Вісімдесят тисяч триста сорок трьох працівників звільнено, тридцять п’ять тисяч притягнуто до адміністративної й кримінальної відповідальності». Скільки ж там працює, якщо сто п’ятнадцять тисяч можна спокійно викинути з міліції, і вона, міліція, ще здатна щось зробити? І скільки у нас місця у зонах? Це також гарне запитання! Я й поставлю його Філіну!

Генерал Філін, як виявляється, чекає вже півгодини. Побачивши мене, він робить особливу стійку, ніби по його хребті пропускають високу напругу. Цією особливою натягнутою стійкою все тіло вітає мене.

— Сідай! — Я киваю йому на знаменитий диван майора Мельниченка.

Я знаю, що він не сяде. Військові й міліцейські чини бояться цього дивана. Навіть не знаю, чого у цьому страхові більше — забобонності чи побоювань каверзи з мого боку. Вони завжди сідають у крісло, яке стоїть біля дивана. Туди ж, у напрямку крісла, генерал Філін розвертає свій тил, щоб можна було без особливо зайвих рухів і розворотів опустити його на бежевий м’який і пружний оксамит.

— Ну що там у нас? — підбадьорюю я генерала.

— По Запорізькій обладміністрації нічого. — Він розводить руками. — Кримінальний світ тут ні до чого. Злодії в законі на наше прохання самі все прочісували. Можливо, замішані гастролери, яка-небудь спецкоманда. Але жодних слідів.

«Ти ба, — міркую я. — Про спецкоманду здогадався! Не дурень!»

— Добре, продовжуйте, — киваю я. — Основні сили туди, на Запоріжжя!

— Та там і так працює вже дві сотні слідчих і оперів!

За винятком запорізької загадки, обстановка в країні нормальна, звичайна. Тридцять сім смертей на виробництві, вісімнадцять отруєнь зі смертельним кінцем контрафактною горілкою, три вбивства на замовлення й тринадцять побутових.

— А боротьба з корупцією в лавах? — Я торкаюсь його улюбленої теми.

Він просто розцвітає. Розповідає про арешт двох генералів і трьох полковників, про розкриття групи міліціонерів, які займалися рекетом на одеському речовому ринку.

— Добре, досить. — Піднімаю долоню, і він відразу ж замовкає. — Тут Микола, віце-прем’єр з гуманітарки, хотів з тобою дещо обговорити. Знайди для нього двадцять хвилин. Добре?

— Звичайно!

Щойно зачинилися за генералом двері, я викликаю помічника.

— Слухай, — кажу йому я. — Тільки слухай уважно! Я хочу піцу з креветками і моцарелою. У чому хочеш принеси, але щоб тут її ніхто не бачив! Зрозумів? У тебе двадцять хвилин!

Він вилітає з кабінету. Я присідаю на диван майора Мельниченка й розгойдуюсь на ньому праворуч-ліворуч, як «Іван-покиван». У мене якийсь дивно-грайливий настрій. Ніби я сам ще школяр і щойно втік зі свята Першого дзвоника.

Піцу помічник приніс у мішку з-під спецпошти. Аж півгодини я насолоджувався тишею. Просто наказав Колі Львовичу нікого до мене не впускати, а сам сидів на знаменитому дивані та їв піцу. I навіть жодного разу не здивувався раптовості цього бажання. Не робив спроби пригадати: а коли це я востаннє їв піцу з таким задоволенням. Дивно.

Медогляд пройшов досить швидко. Лікар сказав, що ластовиння не прогресує й що шкіра, судячи з аналізів, здорова. Послухавши серце, він лише задоволено кивнув. Тож візит молоденької китайської масажистки на тлі медичного огляду мав вигляд свята активного відпочинку. Масаж вона мені робила в окремій кімнаті на цьому ж другому поверсі. Робила з жорсткою ніжністю, яка проникала всередину тіла. Мене дивувало, якими гострими здавались її долоні для моєї шкіри. I запах мигдалевого масла змішався з її запахом. Хвилин зо двадцять вона заряджала моє тіло фізичною енергією. Якоїсь миті я зрозумів, що зарядка скінчилася: ще трішки, і мені від зайвої бадьорості зірве дах.

— Годі! — суворо сказав я, лежачи на животі й розвернувши голову до масажистки.

— Бухао? — перелякано запитала вона.

— Хао-хао, — заспокоїв я китаянку.

Власне цих двох головних китайських слів навчив мене лікар. «Бухао» означає «погано», а «хао» — «добре».

Вона ще обтерла моє спітніле тіло спеціальним гарячим рушником, просякнутим трав’яними есенціями, вклонилась і вийшла.

Годинник показував 15.30. Ще десять хвилин, — і на мене чекатиме жінка. Солістка Національної опери. Ми будемо з нею розмовляти (цікаво, про що?), і нашу милу бесіду зніме оператор для Першого Національного. Президент повинен цікавитися мистецтвом. Нікуди діватися. Навіть якщо він терпіти не може ні опери, ні балету.