Остання любов президента

76

Київ. Квітень 1985 року. Вівторок.

— Ти чого? — Я здивовано дивлюся Мирі у вічі. — Там же зараз грязюки по коліна!

— Але це дуже важливо, — повторює Мира і занепокоєно дивиться на мої напівчобітки з роз’єднаними змійками. — Потім повернемося до нас, і я тобі їх відмию!

— А хто відмиє мене самого?

— У нас є гаряча вода, — каже вона, а в очах уже не прохання, а благання.

— Авжеж. — Я все ще хитаю головою. — Черга з десяти сусідів!

Проте вже через кілька хвилин я здаюся. I ми спочатку заходимо в гастроном, де вона купує на десять карбованців ковбаси, сиру, булку за дванадцять копійок, коробку зефіру. Вона ще хоче купити барбарисок, але тут я її зупиняю.

— А пити? — запитую я. — Що він буде пити? Чим він буде запивати твою ковбасу?

— А чим ковбасу запивають? — У Мириному обличчі раптом прорізається щось овече, якась природня, чи що, пришелепкуватість.

— Хоча б портвейном. Літом можна й пивом, але зараз зима!

Мира роздумує якусь мить, потім підходимо до винно-горілчаного прилавка. Вона зосереджено перераховує дрібні гроші на долоні, потім підводить очі й обережно, з очевидним нерозумінням справи, блукає поглядом по пляшках. Тут вона безпорадна, як немовля.

— Ось цю. — Вказую пальцем на пляшку. — Її треба брати.

До Поштової площі доїжджаємо на метро. Далі пішки. Кульок із не зовсім сухим пайком несу я, обережно минаючи калюжі на набережній.

На Пішохідному мості все ще ожеледиця і дме вітер.

Іду і подумки чортихаюсь. Мені чомусь не віриться, що цей «турпохід» до Давида Ісааковича завершиться без жертв. I чому їй припекло йти до нього саме сьогодні? Ну добре, він її батько. Але ж сама казала, що вони не бачились уже кілька років. Могла б дочекатись і справжньої весни.

— Слухай, а в нього що, сьогодні день народження? — запитую я, «прислухаючись» правою рукою до ваги сумки з їстівними гостинцями.

— Ні, — відповідає вона.

Я, так і не позбувшись свого не дуже приємного збентеження, посковзуюсь і падаю. Праве стегно відразу починає боліти. Добре, що встиг підняти сумку, інакше старий дійсно отримав би сухий пайок.

Давид Ісаакович більше ніж здивований. Він спантеличений. Він дивиться дочці у вічі шукаючим, метушливим поглядом.

— Щось сталося? Мама захворіла? — Його тихий голос тремтить.

У землянці напрочуд тепло. Я бачу, що вгорі торець грубки-буржуйки розпечений. Поруч на долівці — кілька полін, вірніше — полінець.

— Ми тут... — Мира засоромлено підшуковує слова, водить поглядом, як праскою, по землянці. Повільно і спантеличено. Зупиняє погляд на сумці в моїй руці.

— Ми тут дещо принесли. — Вона забирає в мене сумку і простягає батькові.

Він зазирає всередину, і знову якісь запитання починають гніздитися у складках зморщок на чолі та скронях.

— Яке сьогодні число? — запитує Давид Ісаакович.

— Четверте, — відповідаю я.

Кінець кінцем старий заспокоюється і жвавішає. Починає метушитися: ще б пак — у гості завітала єдина улюблена дочка!

Ми виставляємо харч на стіл. Нарізаємо ковбасу. Давид Ісаакович виставляє три склянки й розливає портвейн.

Усе начебто нормально, але мене гризе сумнів. Я не можу зрозуміти, навіщо Мирі закортіло серед будня, в таку негоду, волоктися самій і тягнути мене на Труханів острів. Втім, старий радий. Це також важливо.

І ось, після першого прожовування шматків лікарської ковбаси, після першого портвейнового тепла, що розійшлося солодкуватим пощипуванням по роті, Мира раптом каже:

— Тату, ми з мамою їдемо в Ізраїль!

Давид Ісаакович відразу закашлявся. Довелося його рази зо три ляснути по спині.

— Ти лише не бійся, — торохтіла Мира, поки старий вертався до тями, відновлював дихання. — Там так само, як у Криму, море й гори. Нам там буде добре.

«Ось воно що,» — зрозумів я нарешті зміст цього візиту. I мені стало сумно.

Старий і Мира мовчки сиділи, дивились одне на одного. А я, щоб чим-небудь забити свій сум, жував то сир, то ковбасу. Відпивав зі склянки портвейн. У цю мить я відчував себе зайвим і непотрібним. Кимось на кшталт Івана Сусаніна, котрий начебто хотів заробити в поляків зайву копійку — і заблукав. А потім, напевне, теж почувався зайвим.

Вони з Мирою мовчали хвилин двадцять. Потім старий видихнув скорботно:

— Зрадники ви!

Мира — в сльози. Плечі здригаються. Мені б її заспокоїти, та нема бажання встрявати в їхній конфлікт. Мені ще й зрозуміти важко: хто з них ближчий мені? Старий мені — як учитель, як батько, якого я не пам’ятаю. Ну, а Мира? I з нею мені добре.

Іноді навіть дуже добре. Вона, звичайно, у житті трохи сумбурна, неохайна. I горнята в неї вдома завжди погано помиті. Та, може, це тому, що на кухні черга. Кухня ж, як і вся квартира, комунальна. Раковини на кухні дві, а мешканців — чоловік десять. I кожний хоче помити посуд.

— Ми будемо тобі писати, — крізь сльози обіцяє старому Мира.

— Куди? — Він обводить поглядом своє житло. — Я ж навіть адреси не маю! Сюди ж жоден листоноша не дійде!

— А ми кимось передамо!

Вона дивиться на мене, і я вже уявляю собі, як іду по вкритому ожеледицею Пішоходному мосту. Несу лист або навіть посилку. I сумка в мене, як у листоноші, через плече. Тьху ти, думаю. Ще навіть не попрощалася зі мною, не сказала мені жодного слова про Ізраїль, а вже думає, що я буду в неї кур’єром служити!

Давид Ісаакович довго й замислено дивиться на мене, потім доливає в наші склянки портвейну, закопилює губу і, взявши склянку в руку, багатозначно киває. Мовляв, прорвемось!

І раптом мене лякає страшна здогадка: він, напевне, думає, що я все це знав, що я тут, щоб захистити Миру від його докорів. Він, напевно, думає, що я з нею заодно!

— А може, все ж таки залишишся? — Я дивлюся у заплакані Мирині очі.

Вона хоче відповісти, але не може. Потім заперечно хитає головою. Зрозуміло, не залишиться.

Ми знову мовчимо, а за віконцем землянки смеркає, і я вже без найменшого задоволення уявляю нашу дорогу назад. У цих бридких мокрих, пройнятих вітром сутінках, із водою, яка хлюпатиме під ногами і усередині, в моїх півчобітках.

— Тату. — Погляд Мири наповнюється благанням. — Відпусти нас із мамою, будь ласка.

— Куди хочете, туди їдьте. — Голос старого звучить покірливо. Втомлено.

— Справді? — Мира не вірить своїм вухам.

— Їдьте, — пошепки повторює Давид Ісаакович.

— Тоді напиши, будь ласка, заяву! — Мира виймає згорнутий трубочкою аркуш паперу й ручку. Простягає старому.

Той мружить очі, нерозуміюче дивиться на дочку та знову на аркуш.

— Яку заяву?

— Ну, що ти нас відпускаєш і не маєш нічого проти нашого від’їзду. Це для ВВІРу треба!

Давид Ісаакович напрочуд спокійно пише під диктовку дочки заяву. І незабаром вона, знову згорнута трубочкою, зникає у внутрішній кишені її куртки з облямованим рудим штучним хутром каптуром.

— Може, давай і я напишу тобі заяву, — зі знущанням у голосі пропоную я Мирі на зворотному шляху.

— Ти що, сердишся? Думаєш, мені легко? Це мама хоче їхати. Вже всі її друзі виїхали. Що ж мені, самій залишатися? Чи сюди, до нього, в цю фронтову землянку переїздити? Знаєш, скільки я вже ночей проплакала?

Вітерець морозить обличчя. Незважаючи на випитий портвейн, я твердо крокую, і ми доходимо до Поштової площі без падінь і пригод.

— Шкода, що в нас тільки кімнатка в комуналці, — скиглить Мира. — Ми б могли разом ночувати.

Вона виправдовується. Вона не хоче, щоб я був про неї поганої думки.

— Може до мене, — кажу я. — Мати у відрядженні. Поїхала в Дніпропетровськ.

— Добре, — киває Мира.

Великої радості в її голосі я не чую. Але ми їдемо до мене, і я намагаюсь прийняти правильне рішення: де нам з нею спати? На маминому дивані у вітальні чи зсунути докупи обидва ліжка, моє та Дмитрове, разом?