Остання любов президента

160

Київ. 2 травня 1992 року. Вечір.

Завтра у мене напевне болітиме живіт. А сьогодні у ньому свято. Сеанс одночасного пожирання різноманітної їжі проходить успішно. I ніякої хапанини, ніякого змагання. Усім всього вистачає. I мамі, яка, власне, і готувала м’ясо, курку, рибу, салати. I отцю Василію, який підливає мені та собі горілку «Фінляндія», а мамі, Дмитру та його головному лікареві — болгарський бренді «Сланчев Бряг». Мама одягла на честь такого випадку своє улюблене чорне плаття, прикрашене бісером, та почепила на груди велику брошку-змійку золотого кольору, але з невідомо якого металу. Їй весело. Та й головному лікарю весело: адже не щодня його запрошують родичі пацієнтів до ресторану.

Спочатку він сидів тихо, але після трьох стопок бренді розбалакався та почав регулярно сипати анекдотами з життя божевільні.

— А цей знаєте? — він знову підстрибує від нетерплячки розповісти новий анекдот. — Запитують у зека: «За що сидиш?». А він: «Ми у божевільні демонстрацію організували до дня народження Леніна з гаслами «Ленін з нами, Ленін серед нас!»

Отець Василій всміхається широко та повільно, не відволікаючись від курячої ноги. Мама сміється, а Дмитро взагалі заходиться.

— Адже це правда! — запевняє він. — Мені санітар казав, що якщо у божевільні немає двох Ленінів, Горбачова та Наполеона, то з головного лікаря знімають премію та відправляють на підвищення кваліфікації!

Я дивлюся на Дмитра. Я не можу зрозуміти: що він робить у божевільні? Коли для того, щоб він поводився нормально, його потрібно лише посадити до столу, то що ж це тоді за така хвороба?

Після святкової вечері ми дружньо миємо та витираємо посуд. Жора Степанович так і не з’явився. Але його відсутність мене зовсім не засмучує.

Коли ми все розклали по місцях і навіть почистили ресторанну плиту, хоча бруд та жир на ній був не «нашого виробництва», мама так собі, інстинктивно, зазирнула до однієї з кухонних тумбочок. Та завмерла.

Тумбочка виявилася забитою консервами. Польські паштети,ризькі шпроти, консервовані ананаси.

— А це куди? — запитала мама, озирнувшись та відшукавши мене поглядом. — Ти казав, що завтра нові власники прийдуть?

— Так.

Вона так і залишилася стояти біля відчиненої тумбочки. Мені стало незручно.

— Давайте заберемо, — запропонував я.

Головний лікар перезирнувся з Дмитром.

— Може, ми заберемо? — запитав Дмитро. — Для хворих...

— Ти що, з глузду з’їхав? — подивилася здивовано на нього мама. — Хіба ми із Сергієм мало тобі привозимо? Ні, давайте поділимо. Все одно розтягнуть!

I вона подивилася на мене, вимагаючи поглядом, щоб я підтримав її докази.

I ми поділили консерви. Майже порівну. Кількість банок не ділилася на всіх однаково. Залишком були дві банки ананасів у власному соку, які я забрав, щоб пригостити сусідів по комунальній квартирі.

— Так, вони заслуговують, — погодилася мама.

— Пробачте, — вже виходячи з ресторану звернувся до мене головний лікар. Я підбирав ключ до замка, щоб назавжди закрити вже тепер чужу власність, а вони чекали на мене поруч. — Чи не могли б ми з Дмитром у вас переночувати? Я живу на Боярці й електрички вже не ходять...

Голос головного лікаря був настільки жалібним, що я обернувся.

— У нас ма... — вже почала говорити мама, але я її перебив.

— Пішли до мене, — запропонував я головному лікарю. — Тахта, але стара. Пружини випирають, але спати можна...

Поки я говорив, мій погляд здивовано втупився в дорогу дублянку лікаря та особливі, також не дешеві, півчобітки.

Я уявив собі як, мабуть, соромно напрошуватися на ночівлю до майже незнайомих людей чоловіку, який одягається краще від тих людей, до яких напрошується. Чи, можливо, це йому родичі пацієнтів надарували, адже за три такі дублянки можна придбати однокімнатну квартиру у Києві або навіть будиночок у Пущі-Водиці? Тоді б не було жодних проблем з електричками!

— А ви далеко живете? — поцікавився він.

— Ні, двадцять хвилин пішки.

Отець Василій, статечно розпрощавшись, пішов у ледь освітлену темряву рідного нічного міста. А мамі вдалося піймати машину.

— Добрі у вас і брат, і мама, — промовив головний лікар, коли ми залишились наодинці.

— Вибачте, як вас звати? — запитав я.

— Ігор Федорович.

Ми йшли мокрим блискучим асфальтом. Дощ пройшов увечері, коли ми сиділи у ресторані. А тепер було сухо, хоч і повітря, просякнуте вологою, нагадувало про дощ. То в моєму пакеті, то у пакеті головного лікаря глухо стукалися одна об одну консервні бляшанки.

— Ігоре Федоровичу. — Я обернувся до нього на ходу. — А ви як вважаєте, Дмитро справді хворий?

— Я б не використовував слова «хворий», — спокійним голосом відповів він. — Його власне ставлення до дійсності не співпадає зі ставленням більшості. При цьому йому неприємно відрізнятися від інших. Тому в нас йому затишніше. У нас, до речі, і публіка освіченіша, ніхто нікому не грубіянить...

Промовляючи останні слова, головний лікар зазирнув мені у вічі. І погляд його вколов мене своєю миттєвою пильністю. З’явилося відчуття, що так, між іншим, він вирішив поставити мені діагноз.

«Та здоровий я, здоровий, чорт забирай! — подумав я. — І моє ставлення до дійсності співпадає зі ставленням більшості! І грубіянити я вмію, і від чужого хамства не скисаю! І не треба мені рекламувати ваш психзаповідник!»

— Ви б частіше приїздили до Дмитра, — трішки згодом промовив Ігор Федорович. — Він вас любить.

— Постараюся, — відповідаю я. — Саме без роботи залишився...

— А яка у вас освіта? — зацікавлено запитав головний лікар.

— Та не медична. Я ще навчаюся, на заочному. В інституті легкої промисловості.

— Ну-у, — протягнув Ігор Федорович. — Коли виникнуть проблеми... У нас завжди є вакансії. Зарплатня, правда, маленька...

— Я поміркую над цим, — пообіцяв я.

Але міркувати не став. Лише подумки посміявся над серйозною турботливістю головного лікаря. Та подумав, що його ставлення до дійсності дуже відрізняється від мого.