Київ. Травень 2015 року.
Генерал Свєтлов міг би бути міністром оборони. Якби був вищим на зріст чи якби я наплював на думку Колі Львовича. Загалом, це і є його думка. Міністр оборони повинен бути помітною постаттю. Саме постаттю, а не особистістю. А генерал Свєтлов — особистість. Але невисока на зріст. Шкода. Він мені цілком відданий.
Він зайшов і стоїть у моєму кабінеті. Очікує, коли я поглядом покажу йому на крісло.
— Сідай, сідай, Валеро! Чаю? Кави?
Він відмовляється. Розкриває шкіряну папку й підводить на мене погляд.
— Я приніс список для операції «Чужі руки». Сімдесят два прізвища. Здебільшого з Москви, але є кілька чоловік із Красноярська, Кронштадта й Пітера. За них — ручаюся. На оборудку зі совістю не підуть.
— А що ти думаєш з приводу їхнього списку?
— Дивні дані. З п’ятдесяти трьох у наявності лише сорок, із цих сорока я головою відповів би за двадцять вісім. Перевірені. Інші?.. — Він знизує плечима. — Добре було б на слизькому не спотикнутися.
— Добро. Залиши цих двадцять вісім, додай ще від себе зо тридцять чоловік і збери їх післязавтра в Пущі-Водиці у нашому санаторії. На одинадцяту ранку, і без зайвих вух. Я під’їду. Але все це тільки між нами.
Свєтлов киває.
За півгодини в мене виникає бажання розім’ятись. Я роблю перед дзеркалом кілька помахів, і мій погляд знову впирається у веснянки, котрі в буквальному розумінні засипали моє обличчя. Зникає всіляке бажання. Виходжу в коридор. У кінці коридора біля східців — наш маленький блок-пост з охороною. Поблизу найближчих дверей копирсається столяр у спецівці. Відгвинчує на дверях табличку. На табличці: «Відділ реєстрації звернень. Гресь Надія Павлівна».
— І що тут буде зараз? — запитую я.
Столяр, виявляється, не почув, як я підійшов. Лякається.
— Я не знаю. Начальник наказав зняти, а повісити іншої не казав.
— А хто твій начальник?
— Микола Львович.
— А де він зараз?
— У себе, але він зайнятий...
«Ах ти хитродум! — думаю я. — Зайнятий?!»
Підіймаюсь у його приймальню на третьому поверсі. Секретарка з-за столу — плиг!
— Я зараз йому скажу! — дзвенить тонкий голос.
— Не треба, я сам йому скажу!
Він розмовляє з двома відвідувачами. Я впізнаю їхні обличчя — депутати. Тільки не пам’ятаю, з чийого вони клану.
— А ну вийдіть на хер! — наказую я, і обидва депутати вислизають. Легко й безшумно, попри свою громіздку статуру.
— У нас усе нормально, — неголосно повідомляє Коля Львович. — Жодних НС. За годину буду доповідати про обстановку...
— А що ти збираєшся розмістити у відділі реєстрації?
— Що, наскаржилася, сука!? — Перелякана посмішка перетворюється на вищир. — Я ж їй не гірше пообіцяв, а ще й телевізор з мікрохвилівкою...
— Залиш Павлівну у спокої. Не скаржилася вона! Просто поясни, що буде в цьому кабінеті!
Коля Львович перевів дух. Зосередився.
— З вами ж неможливо спокійно розмовляти, пане президенте! А нам потрібно зо дві години, щоб я все роз’яснив.
— Добре. Перенось зустріч із послом Ізраїлю на завтра, і чекаю на тебе за півгодини в себе. Та доповідь про обстановку не забудь!
Розвертаючись, я бачив, як зблід Коля Львович. Не можу й не хочу приховувати той факт, що його переляканий та схвильований вигляд викликав у мене задоволення. Частіше б він блід!