Остання любов президента

173

Київ. Жовтень 2004 року.

— Ви маєте дуже рідкісну форму патології, — сумно промовив літній професор, знімаючи з м’ясистого носа окуляри та ховаючи їх у нагрудну кишеню білого халата.

Перед ним на столі лежать результати аналізів. Аналізів, заради яких мені довелося фізіологічно принижуватися, дозволяти людям у білих халатах давати мені найнеприємніші вказівки та поради, дозволяти їм руками у гумових рукавичках обмацувати мене у різних важкодоступних місцях. I все це заради якоїсь крапельки внутрішньої секреції або ще якоїсь там рідини, яку з тіла інакше не видобудеш. Я вже промовчу, що відчував під час видобування з мене сперми негідним для дорослого чоловіка способом.

І от зараз, коли я пройшов усі етапи приниження, вирок лунає як постріл у потилицю: «Ви маєте дуже рідкісну форму патології!»

— Ні, на спосіб життя це не може впливати, — додає професор заспокійливо. — Уся справа в тому, що ваші сперматозоїди... Це дуже рідкісна аномалія, принаймні, серед сперматозоїдів...

— Досить зволікати! — не витримав я, розуміючи, що професорська манера розмовляти може довести мене до нестями.

— Так-так, я вже підходжу до самої суті. У вашій спермі близько вісімдесяти відсотків здорових сперматозоїдів. Але вони дуже пасивні та неймовірно уповільнені. І двадцять відсотків, скажемо так, генетично дефектних, але дуже швидких та моторних. І от ці двадцять відсотків дефектних сперматозоїдів завжди будуть випереджати, завжди будуть попереду. Ви розумієте?

— Ви хочете сказати, що в мене не може бути здорових дітей?

— Сказати таке було б спрощенням. — Професор знову почепив на ніс окуляри та взяв до рук один з бланків аналізу. — Якби повністю усі сто відсотків сперматозоїдів були б дефектними, але наразі ситуація краща... Не така сумна перспектива. Насправді, мене бентежать ваші здорові сперматозоїди... Чому вони не активні?!

— Ви в мене запитуєте? Краще порадьте, що мені робити далі?

— Я чув, що один молодий учений розробив метод очищення сперми. За тим самим принципом, що й очищення крові. Гадаю, що вам не завадило б із ним зустрітися. Я бачу, ви з тих людей, які не будуть довго та терпляче лікуватися. Я правий?

— Я — дуже зайнята людина, — процідив я крізь зуби.

Краватка почала тиснути шию. Я послабив вузол.

— Я розумію, — кивнув професор. — Лікуватися можна і пізніше. А якщо ви хвилюєтеся про свою здорову спадщину, тоді дійсно зверніться до цього фахівця. Він також молодий. Він вас зрозуміє. Ви, здається, хочете зачати дитину і якомога швидше. Так?

— Можна сказати і так.

Професор розвів руками.

— Тоді лише один шлях. Зробити очищення сперми, а потім штучне запліднення. Не буду вас затримувати! Десь тут в мене була його візитівка...

Професор згріб мої аналізи. Підняв якісь інші папірці, списані незрозумілим лікарським почерком. Витяг з-під паперів прямокутничок візитівки та простягнув її мені.

— Це серйозний молодий вчений, до нього вже багато хто звертався... Та й візьміть ваші аналізи. Віддасте йому!

Я піднявся, сховав отриману від професора візитівку з бланками аналізів та вийшов.

— Куди тепер? — запитав у мене Віктор Андрійович, коли я умостився на задньому сидінні свого службового «мерса».

— Туди! — скерував я, простягаючи водієві щойно отриману візитну картку.