Остання любов президента

182

Київ. 31 грудня 2004 року.

Щоб там не було, але вчора увечері я відправився на пошуки подарунка для Світлани. Пошуки привели мене в магазин «Новий Ермітаж» на вулиці Січневого Повстання, звідки я вийшов із симпатичним подвійним срібним свічником.

Я не став чекати опівночі і подарував їй свічник відразу. Світлана спокійно прийняла дарунок.

— Знаєш, — зітхнула вона, — якщо хочеш, можеш піти куди-небудь... Я хотіла б залишитись на самоті.

— І що, ти сама будеш сидіти за столом та чекати опівночі? — Я з сумнівом зазирнув у її обличчя.

— Ні, я ляжу спати.

Мені раптом пригадалася Світлана часів вагітності, в міру нафарбована, зачесана. Як би її повернути в цей милий моєму серцю стан? Лише новою вагітністю? А раптом вона злякається, що ця історія знову повториться? Адже я їй так і не сказав про результати аналізів та про своє рішення, яке от-от втілиться у життя.

— Подумай, — втомлено промовила вона, — можливо, справді підеш. Нормально зустрінеш Новий рік з друзями?!

— Подумаю, — пообіцяв я.

Та вийшов на кухню.

На вулиці вже темно. За вікном йде дрібненький сніжок. Бульвару майже не видно, лише фари машин. Жовті, соковиті, як кульбаби, які щойно розкрилися.

«Ну і куди я піду? — міркую, дивлячись на автомобільну метушню. — Куди?»

У голові лише одна відповідь — до Нілочки. Але чому це я вирішив, що вона буде зустрічати Новий рік сама і вдома?

Я дістаю з кишені мобілку й телефоную до неї.

— З наступаючим!

— Сергію Павловичу! Ой! Вас також! Щастя, здоров’я, кохання, приємних несподіванок!

— Так?! — перервав я потік її побажань. — А ти де святкуєш? З друзями?

— Що ви! Я піду на кілька годин до тітоньки, привітаю її, а потім додому, до телевізора!

— Ну тоді, можливо, і я заїду тебе привітати?

— Що? Ви зможете? Звичайно, Сергію Павловичу! Приїздіть! О котрій годині?

— Після тітоньки... Годині о десятій.

— Чекатиму!

Я даю відбій і знову повертаюся до вікна, дивлюся униз, на передсвятковий метушливий світ. Та розмірковую: «Моя дружина відпускає мене так легко, ніби їй зовсім байдуже, куди і до кого я піду! Втім, це зрозуміло! Нам одне від одного зараз нічого не потрібно. Мені вистачає її присутності, її іноді радує моя відсутність. Такий період. Потрібно перечекати».