Остання любов президента

100

Київ. Липень 1985 року.

Двері до комуналки старого мені відчиняє чолов’яга у спортивних штанах з відвислими колінами, неголений та по пояс голий. На його ногах я впізнаю «туфлі для розлучення» старого.

— А Давид Ісаакович удома? — запитую я, підозріливо дивлячись на туфлі.

— Він незабаром прийде, можете почекати на нього в його кімнаті.

Я проходжу довжелезним коридором біля туалетних дверей. Цей туалет я запам’ятаю надовго. Там на стелі висить сім лампочок, а біля дверей на стіні є сім різних вимикачів. Коли я вперше зайшов туди, то увімкнув перший, що потрапив мені під руки. Та щойно я зачинився у туалеті, світло згасло. Хтось із сусідів, мабуть, власник цього вимикача, добряче пильнував, щоб ніхто не користувався його «іменною» електрикою.

У кімнаті було як і перше — порожньо. Незважаючи на те, що з’явилися меблі, й навіть ліжко застелене, а зверху лежать одна на одній дві подушки для покращення враження. Чогось тут усе ж таки бракує. Але чого?

Я роззираюсь. Може, картин і фотографій на стінах?

Мій погляд зупиняється на віконечку. Тепер я розумію, що не вистачає штор. Мирина мама продала їх разом із меблями. Штори були важкі, зеленкуваті, з сірими смугами. Пам’ятаю, останнього дня перед їхнім від’їздом ми з Мирою зачинилися і завісили вікно. Незважаючи на те, що надворі сяяло сонце, в кімнаті відразу настали сутінки. Її мама напевно розуміла, чим ми будемо тут займатися. Вона навмисно пішла прогулятися Києвом, «попрощатися зі своїм дитинством», як вона сказала.

А ми ніжилися на дивані до шостої вечора. А потім у двері постукав той самий голопузий сусід. Повідомив, що Миру кличуть до телефону. Довелося вставати і одягатись. І цей диван через півгодини буквально висмикнули з-під нас. Приїхали покупці з вантажниками й забрали його к бісовій мамі. І вже останньої ночі Мира з мамою ночували у своїх знайомих. Наступного ранку ми ще зустрілися на розі Комінтерну й Саксаганського, біля гастроному.

Їхні речі громадилися на пероні, а поруч дзижчала юрба тих, хто проводив. Юрба вихваляла Відень, де емігрантам відразу ж видають на руки кульок з бутербродами й пляшку кока-коли. А ми дивились одне на одного востаннє і мовчали. Між нами виростала стіна. Поміж нами виникала відстань, яку поки що неможливо було побачити очима. Ми звикали до думки, що наші шляхи розходяться. Навіть останній поцілунок видався мені якимось млявим, вимученим. Вона не плакала. Власне, вона б і не мала плакати. Цей від’їзд тягнувся дуже довго, я був залучений до нього як якась корисна ланка. Я бив перед старим поклони, щоб той згодився подати на розлучення, ходив купувати йому одяг. Коротше кажучи, моя місія давно змінилася й добігла кінця. А цілувала й кохала мене Мира останні кілька місяців найрадше за інерцією. А може, хотіла віддячити. Хто його знає. Тепер я точно знаю, що в житті немає нічого вічного. І кохання має своє завершення, і пристрасть.

У кімнату заходить Давид Ісаакович.

— А, ти вже тут? — У його руках кульок з продуктами. На його ногах — хатні капці.

— Сусід поцупив ваші коричневі туфлі й ходить у них по квартирі! — нашіптую я на сусіда.

— Чому «поцупив»? Ні, я дав йому карбованець, щоб він мені їх розносив. Я вже п’яти стер до крові! їсти будеш?

Ми присідаємо за круглий стіл, щоби перекусити.

— Ти знаєш. — Старий відірвав погляд від порізаної лікарської ковбаси, що лежала не на тарілці, а на сірому магазинному папері. — Виявляється, держава винна мені півтори тисячі карбованців! Уявляєш?

— Це ж як?

— Я ж не отримував пенсію кілька років, от і назбиралося. Зараз тільки перейти в соцзабез, отримати довідку, і я — мільйонер! Куплю виделки, ложки, тарілки!

— Потрібно з Труханова усе позабирати. Адже там усе є!

— Труханов тепер — дача! Я там буду відпочивати влітку, а взимку купатись. А сюди треба придбати усе окремо. Можемо разом перейти до Сінного. Цей мотлох копійки коштує.

У двері зазирає голопузий сусід.

— Давиде, там тобі телефонують із-за кордону!

Старий швидко виходить, а повертається збентежений.

— Якийсь ідіотизм! — бурчить він. — Телефоністка сказала, що мені намагалися додзвонитися з Відня, але не змогли. Звідки вона знає? Адже вона тут, у нас на АТС сидить, дурепа пришелепкувата!

— Може, це через неї не змогли додзвонитися, тому вона і знає? — припускаю я.

— Он воно що! — розуміє старий. — Все може бути, все може бути. Але все одно добре. Виходить, вони ще у Відні.