Остання любов президента

94

Київ. Травень 1985 року. П'ятниця.

До пропозиції відсвяткувати розлучення в ресторані Мирина мама поставилася спокійно, навіть позитивно. Принаймні, саме так сказав мені Давид Ісаакович, коли ми знову переходили Пішохідний міст. Знову світило сонце, тільки промені його час від часу переривалися та натикалися на невеличкі хмаринки, скуйовджені вітром.

Він знову був у шляхетному «вбранні для розлучення». Ледь помітно шкутильгав: туфлі все ще тиснули. Шкутильгав, але квапився. Він не хотів запізнюватися в ресторан.

Отець Василій чекав нас біля філармонії, а Мира з мамою стояли навпроти, біля входу в готель «Дніпро». Саме там було замовлено столик.

Іллю, Федора та інших своїх знайомих старий вирішив не запрошувати.

— Нема чого нахлібників скликати, — сказав він. — Тихенько посидимо, самі більше з’їмо. Та й запам’ятається все набагато краще, конкретніше.

Батюшка також був у костюмі. У темно-зеленому. Тепер нашу вечерю сміливо можна було називати костюмованою: всі троє чоловіків були в костюмах. Лариса Вадимівна підготувалася до святкового вечора серйозно. Зачіска, зафіксована великою кількістю шпильок, височіла над її головою й скидалася на вазу з фруктами. Чорне довге оксамитове плаття з брошкою на грудях. На руці — золотий годинник із золотим браслетом. Мира була одягнута скромніше: біла блузка з мереживним комірцем і чорна, трохи звужена до колін, спідниця.

— Ти б хоч квіти приніс! — зробила зауваження замість привітання Давиду Ісааковичу його колишня дружина. Але відразу всміхнулася мені й отцю Василію, й ця усмішка залишалася з нею до закінчення вечері.

Наш столик стояв біля самого вікна. І я час від час розглядав з висоти другого поверху перехожих на майданчику перед готелем.

Розмовляли ми мало. Та й їли якось не жадібно, без азарту. Салат «Столичний», котлети по-київськи, горілка «Посольська» та молдавське «Каберне» для жінок. Нічого особливого. Але атмосфера була приємною. Набагато приємнішою, ніж за іншим столиком, що стояв неподалік від нас, де у вузькому колі святкували весілля «через вагітність». Я це відразу вирахував. Наречена аж ніяк не могла приховати свого стану. Була, мабуть, уже на шостому-сьомому місяці. А молодий на вигляд був ще хлопчиськом, він час від часу розгублено поглядав на неї й пив то пиво, то горілку, то шампанське. Жодного голосного тосту, жодного вигуку «Гірко!»

Я стикнувся з цим хлопчиськом у туалеті. Десь через годину від початку нашої вечері.

— Не переживай, — розрадив я його. — За місяць-другий без жодних проблем розлучишся. Я таке вже проходив!

Він подивився на мене з повагою, довірливо. Напевно, я так само часто дивився на Давида Ісааковича, слухаючи його життєві розповіді, з яких іноді витікала й відразу зникала якась мораль.

Ближче до закінчення вечері зовсім не захмеліла колишня дружина Давида Ісааковича взяла слово. Вона підвелася зі стільця. Поправила брошку, обсмикнула сукню. Взяла в руки келих з вином.

— Давиде, — промовила вона. — Останні роки я була поганої думки про тебе. Але зараз я бачу, що ти... що ти все ж таки залишився добрим чоловіком. Ти зробив для нас усе, що було тобі під силу. Це, звичайно, небагато. Але я хотіла б випити за тебе й побажати тобі довгих літ щастя та здоров’я. Ми будемо тобі писати. Спробуй змінити своє життя і стати нормальною людиною в суспільстві.

Вона нахилилася до своєї сумочки, що висіла на спинці стільця. У її руці з’явився маленький конвертик. Дзенькнуло щось металеве.

— Ось, візьми, — простягла вона конвертик старому. Та не думай про нас погано. Ми для тебе найрідніші люди, рідніших у тебе немає!

Старий узяв конвертик. Знову щось дзенькнуло.

— Що це? — обережно запитав він.

— Це ключі від квартири, у якій ти прописаний і майже ніколи там не жив! — Мирина мама похитала головою. — Тепер ти можеш переїхати туди і почати нове життя.

«Від квартири? — розмірковував я. — Ні, це ключі від кімнати в комуналці. Хоч це й набагато краще, ніж його землянка на Трухановому острові. Взагалі-то, навряд чи він залишить землянку».

— Давай я тебе поцілую. — На очах Мириної мами виступили сльози. Вона обійшла стіл, зупинилася біля Давида Ісааковича, який вже підвівся. Вони обнялися. Поцілунок тривав кілька хвилин. У цю мить я скоса поглянув на весілля «через вагітність». Там ніхто не цілувався!