Остання любов президента

38

Київ. Жовтень 2003 року.

Сонце засліплює очі та заважає керувати автомобілем. Мій старенький «опель» два дні тому пройшов профілактику та мчить трасою, як новенький.

— Звичайно, тридцять п’ять тисяч — це багато, але якщо перевести швейцарські франки у євро — вийде десь у півтора рази менше. — Я кидаю погляд на Світлану. Її красиве личко спокійне.

— Ні, це небагато, — говорить вона.

А мені, власне, зміст її слів не настільки важливий, як музика її голосу. Хоча за кілька секунд я радію й сказаному. Мені ж бо витягти з кишені такі гроші та викласти їх за рік перебування брата Дмитра у швейцарській клініці важко, якщо не сказати — боляче. Але треба вчитися бути великодушним. Слід брати приклад з Віленської. Невже мед — настільки прибуткова справа? От куди треба було мені йти, а не у владу. Хоча хто сказав, що влада — не мед?

За тридцять кілометрів до Глухівки у животі починає бурчати. Світлана погоджується перекусити.

Придорожнє кафе «Курінь». Перед ним — два трейлери. Усередині — два дальнобійники за одним столом і запах борщу з пампушками.

— Хіба можливо вижити з такими цінами? — дивуюсь я, читаючи меню. Переводжу погляд на Світлану.

— Народ немає грошей, — знизує плечиками Віленська. — Тому й дрібний бізнес бідує. Мені салатик з капусти і апельсиновий сік.

— І все? — Я дивлюся на годинник. — Треба ж обідати.

— Я завжди так обідаю.

Собі я беру борщ без пампушок і гречку з котлетою.

Під час обіду розмова якось не зав’язується. Ми просто позираємо одне на одного й обмінюємося репліками.

Каву п’ємо вже у кабінеті головного лікаря. Він трішки здивований новиною.

— А кольоротерапія? Ви ж казали — три сеанси?

— Рідкісний випадок, — переказую я слова психіатра з приватної клініки. — В обидвох — цілковита байдужість до кольору. Є лише негативна реакція на червоний та помаранчевий. Ці кольори «забивають» їх у кут. Інших вони не помічають.

— Ну, це нормально, — заспокоює нас головний лікар.

— Що нормально? — дивуюсь я.

— Для них нормально — не помічати кольорів. Для них не помічати — це норма.

Світлана Віленська мовчки п’є розчинну каву. Дивиться на підфарбовану червоною фарбою дерев’яну підлогу у кабінеті. Думає.

Головний лікар підходить до вікна і раптом обертається до нас і підкликає жестом.

Лавки, травичка. Територія для прогулянок будинкуінтернату №3. Травичкою повільно й мовчки прогулюються Дмитро і Валя Віленська. Мені здається, що вони тримаються за руки.

— А що це означає? — запитую я. — Вони що, можуть... мати стосунки?

— Може виникнути симпатія, — киває головний лікар. — Міцніша, ніж у здорових людей...

Ми зі Світланою обмінюємося швидкими поглядами.

— До речі, в нас уже були два таких випадки, коли симпатія призводила до повного психічного одужання, а потім — минала.

— Минала? — перепитує Світлана Віленська.

— Так. Вона виникає як ліки, але діє лише на період хвороби. Пацієнтові повертається внутрішня цілісність й цілісність сприйняття навколишнього світу.

Я слухаю головного лікаря, але продовжую спостерігати за Дмитром і Валею. На Дмитрові — синій шерстяний спортивний костюм. На Валі той самий довгий, до кісточок, фіолетовий халат. Вони раптом зупиняються й повертаються одне до одного. Дивляться у вічі. Мені здається, що вони зараз поцілуються. Мені навіть цього хочеться, хоча й неприємно від того, що поцілунок побачить головний лікар. От якби біля вікна стояли зараз тільки ми зі Світланою! І побачили б їхній поцілунок! Може, ми могли б майже свідомо повторити їхні погляди та рухи.

Але Дмитро та Валя просто дивляться у вічі одне одному. Вони нерухомі.

— Вони доповнюють одне одного, — каже головний лікар. — Кольоротерапія хоч і не допомогла, зате познайомила їх. Тепер вони налаштовуються на хвилю єдиного сприйняття навколишнього світу.

— А коли їдять, то вони сідають разом? — запитує раптом Світлана.

— Так, одне навпроти другого.

Я пригадую сьогоднішній обід у придорожньому кафе.

— Вони розмовляють, коли їдять? — запитую я.

— Якби вони могли легко розмовляти між собою, то їм не було б що тут робити...

Я переводжу погляд від головного лікаря до Світлани. Вона відволікається від вікна й теж дивиться на мене.

Мені кортить щось їй сказати. І я напевно сказав би, але мене стримує присутність лікаря.

«А що, коли ми з нею такі самі, як Дмитро з Валею?» — міркую я.

«Час їхати до Києва», — думає Світлана, дивлячись на мене.

— В мене о 17.30 зустріч, — каже вона і, побачивши у моїх очах розуміння, переводить погляд на Дмитра й Валю.

— До понеділка папери будуть готові, — каже головний лікар на прощання.