46

Швейцарія. Лейкербад. Лютий 2004 року.

Медсестра у приталеному блакитному халатику показує нам із Світланою лікарню. І я відразу відчуваю себе душевнохворим. У неї з кишеньки на грудях звисає годинник — як медаль за працю. Комірець на халатику накрохмалений.

Підлога тут блищить. Повітря просякнуте штучним ароматом весняних квітів, а за вікнами — гори, вкриті снігом.

Медсестра зупиняється й показує рукою за вікно. Щось говорить німецькою. Я повертаюся до Наталі — перекладача з нашого посольства. Наталя слухає її й киває. Потім переказує: у них там закритий парк для прогулянок пацієнтів — гірське повітря Швейцарії впливає напрочуд благотворно. Я киваю. Та почуваюся ідіотом. Звичайним європейським ідіотом, який завжди киває, слухаючи гіда, лікаря й кого завгодно, аби тільки той про щось розповів з дуже розумним виглядом і викликав довіру.

— Запитайте, чи є в них яка-небудь культурна програма або терапія? — просить Наталю Світлана.

— Вплив електронних засобів передачі інформації тут обмежений, але у нас є багато картин, — перекладає дівчина. І повторює жест медсестри, вказуючи на стіни.

— Я підходжу до однієї з картин. Дуже банальний пейзаж. Вдалині гори, внизу долинка, і породиста корова скубе травичку. А під деревом сидить пастушок. Мені страшно кортить що-небудь таке єхидне запитати.

— Запитайте, якої породи ця корова! — прошу я в Наталі.

— Альпійська бура, — перекладає Наталя відповідь медсестри.

Я знову киваю. І знову відчуваю себе ідіотом. Час вже закінчувати цю екскурсію! Але вона не закінчиться доти, доки нам не покажуть усе, за що ми зі Світланою платимо гроші.

Через півгодини нас залишають у спокої. У приймальному відділені на м’яких шкіряних кріслах. Настільки м’яких, що коли до нас виходять Дмитро й Валя, підвестися на ноги відразу не вдається.

Дмитро обіймає мене. На його очах сльози. Обличчя рум’яне, світиться здоров’ям. Мабуть, щоранку п’є молоко альпійської бурої корови.

— Як тобі тут? — запитую.

Він притискає мене щосили.

— Добре. Дуже добре, — шепоче. — Тільки німецька важко дається. Я просив вчителя, а вони не дають...

— То ж вони тебе, напевно, не розуміють. Ти ж російською просив?

— Я просив російською письмово, а вони все це факсом перекладачеві. Потім відповідь факсом. Потім мені переклад відповіді. Відмовили... Ти накажи їм!

— Я не можу наказувати, можу лише платити...

— То заплати!

— Я можу платити лише за їхньою згодою. Я поговорю!

— Та ні, це пусте, — Дмитро раптом змінює тон та переходить на шепіт. — Важливіше інше. Валя згодна вийти за мене заміж...

Я озираюсь на Валю, яка тим часом шепочеться з сестрою.

— Ти допоможеш? — наполягає брат.

— Я поговорю з лікарем, — обіцяю, але бачу, що моя відповідь не влаштовує Дмитра.

Ні, я справді розмовлятиму з лікарем, але зараз мені необхідна пауза, щоб зрозуміти, що коїться. Пауза, судячи з виразу Світланиного обличчя, потрібна і їй.

Швейцарський «головний лікар», до якого ми зайшли через десять хвилин, поставився до виниклої проблеми цілком оптимістично.

— Це прагнення до нормального життя, — сказав він, — треба в міру можливості підтримати. Але тільки з вашої спільної письмової згоди. Я на початках зупинився б на громадянському шлюбі. Ми би перевели їх у двомісну палату й створили атмосферу сімейної квартири. Вони б самі її прибирали... Це цікаво, добрий матеріал для наукової статті...

Професорові років із шістдесят. Худорлявий, маленький, ніби перестав рости ще з тринадцяти років. Стрижка їжачком.

— Ви як вважаєте? — запитує він після роздумів та після Наталиного перекладу.

— Я проти громадянського шлюбу, — говорить Світлана. — В них не буде почуття відповідальності!

— У хворих почуття відповідальності розвинуте сильніше, ніж у здорових людей, — каже професор. — Але якщо ви наполягаєте, тоді будь ласка! Тільки весь юридичний бік справи — за вами!

Юридичний бік справи обмежується засвідченим у нотаріуса перекладом перших сторінок паспортів Дмитра й Валі та ще кількома папірцями з нашого посольства, яке доброзичливо йде мені назустріч.

Загрузка...