Остання любов президента

211

Київ. Жовтень 1992 року.

Золота осінь — чудова пора для змін. Зелене жовтіє та червоніє, стигле опадає, зів’яле лягає плазом на землю і там досихає під слабким осіннім сонцем.

Мира з Вітею поїхали в Німеччину три дні тому. Ми з мамою Мири проводжали їх на вокзалі. Було дивно бачити три однакові сумки-баули, з якими Мира з мамою повернулися з Ізраїлю. Зараз ці сумки, як візитну картку емігранта, завантажили у вагон поїзда «Київ — Варшава — Берлін», і поїзд рушив.

На той час Мира виписалася з комунальної кімнати, і зараз там офіційно мешкали ми з її мамою, але насправді я залишився там сам. Лариса Вадимівна мешкала удвох із подругою десь на Сирці, але часто дзвонила і скаржилась або на подругу, або на життя, або на інфляцію, у якій ніяк не могла розібратися, тому вічно залишалася без грошей.

Асоціацію підприємців поймала приємна гарячковість. Усі ходили збуджені й перешіптувалися. Найголовнішою була чутка про те, що з асоціації створюють спеціальний державний комітет з підприємництва і в цей комітет беруть нас усіх, включаючи і Вірочку, яка нещодавно підстриглася.

До речі, Вірочка встигла мені шепнути, що її батьки летять на Мальту. Шепнула й підморгнула.

А потім у мій міні-кабінет зазирнув Жора Степанович.

— Ну то що, підеш на підвищення? — запитав він весело.

— А квартиру окрему дадуть? — так само весело поцікавився я.

— Звичайно, дадуть. Я ж тобі обіцяв!

— Тоді піду.

Цікаво, що, обіцяючи піти, я мав на увазі не «піти на підвищення», а «піти в гості до Вірочки» у зв’язку з від’їздом її батьків. Але від підвищення я відмовлятися не збирався. Тим більше, що з приводу квартири Жора Степанович, схоже, не жартував.