Остання любов президента

90

Київ. Грудень 2015 року. Понеділок.

Мені залишилося ще два тижні. Два тижні — і країна піде у тривалий запій. Католицьке Різдво, Новий Рік, православне Різдво, старий Новий рік, похмілля... Проте дотягувати ці два тижні — справа важка. Щодня по півсотні бажаючих зустрітися і обговорити справи державного рівня. І далеко не кожного з них можна послати на три букви. Поярковський, посол Росії, знову навідувався без попередження, у п’ятницю. Відразу після нього — американський посол. Попереджав про чергові каверзні наміри російського уряду. Цього разу демороси, за його словами, разом із комуністами обговорюють Україну. Потім уже звичні для нас горе-олігархи. І чому вони так ненавидять один одного? Країна величезна, рейки довжелезні, всього всім вистачає. Ні, в цього потрібно забрати контрольний пакет і тимчасово передати для управління державі, а от оцьому вже його пакета замало. Він зуміє і більший пакет контролювати. Натягли б усі ці пакети собі на голови!

А в двері стукають. Зазирає помічник.

— Я не можу його знайти! — винуватим голосом каже він.

— Тоді знайди Колю Львовича і скажи, що я наказав привести його сюди негайно! Він же сам цього спеціаліста зі стресів сюди приводив, то нехай сам його й шукає!

Я знову залишаюся сам. Дивлюсь на легендарний диван Мельниченка. Насолоджуюсь миттю спокою. Але ця мить швидко обривається. Коля Львович заходить не стукаючи, сердитий, збентежений.

— Навіщо він вам потрібний? — жваво запитує він.

Я підводжуся над своїм столом та дивлюся на нього, як, приблизно, дивиться генерал на п’яницю-прапорщика.

— Не твоя справа, ти привів його сюди?! Ти! Де він?!

— Він звільнився.

— Присядь! — Я киваю на диван Мельниченка.

Він без найменшого бажання присідає.

— Хто вибирав місце для тієї літньої трудотерапії? Коли я перекопував город!

— Він...

— А що це було за місце? І де воно?

— Я не знаю...

— А хто знає? Пілоти знають? Охорона знає? Давай бігом, і щоб через п’ять хвилин на моєму столі лежала точнісінька карта цього самого маршруту, за яким тоді летів вертоліт! Зрозуміло?

Колю Львовича ніби вітром здуває з дивана. У дверях з’являється помічникове обличчя.

— «Хеннессі»? — пошепки запитує він.

— Так, «Хеннессі» й генерала Свєтлова!

Іноді генерали бувають жвавішими, ніж коньяк. Особливо, коли ходять у цивільному. От і цього разу у кабінеті спочатку з’явився генерал Свєтлов, а вже потім помічник приніс пляшку коньяку.

Я поділився зі Свєтловим своїми здогадами. Розповів про трудотерапію.

— Спеціаліста зі стресів ми знайдемо, — запевняє він. — Він, може, й не винний. Але ж хтось використав цю мить для розпалювання римо-католицьких настроїв! Та й ця картопля! До речі, може, вже готова експертиза?

Він виймає свою мобілку.

— Це Свєтлов, — звертається він до когось грізним голосом. — Перевірили? Що?.. Добре, все у письмовому вигляді, я пришлю водія!

Ховає мобілку в кишеню піджака. Пригублює коньяк.

— Що там? — нетерпляче цікавлюся я.

— Картопля виявилась трансгенного типу. В нас взагалі такого сорту немає, а від американської трансгенної вона відрізняється у кращий бік. Крім того, у ній величезний вміст вітамінізованого заліза. Експерти сказали, за своїм складом вона дійсно диво агронауки.

— Це добре, — киваю я. — Проти наукового дива ніхто заперечувати не буде. Головне, що Богородиця тут ні до чого...

— Так, але ми не можемо вдаватися до полеміки з Ватиканом.

— Чому? — дивуюся я.

— У нас чудові політичні відносини, римський престол нас поважає. Нам може знадобитись їхня підтримка для вирішення деяких міжнародних проблем. Сваритись через картоплю?

— Може тебе призначити міністром іноземних справ? — єхидно запитую я.

— Жартуєте? — Свєтлов реагує з гумором, але вираз його очей міняється. Зіниці ніби ховаються всередину очного яблука і звідти визирають з обережністю й побоюванням.

— Жартую, — заспокоюю я його. — Але що ж нам робити з цим дивом?

— Я б підіграв Ватикану, — знизує плечима генерал. — Нам від цього зареєстрованого дива ні холодно ні жарко. Проте посольству Ватикану додасться роботи. Та й взагалі, будуть приїздити паломники, буде розвиватись місцевий релігійний туризм. Для цього забутого Богом району таке диво відбулося саме своєчасно.

— Добре, але диво має залишатися дивом. Я маю на увазі, що ніхто не повинен рознюхати, що город перекопував я. Звичайно, якщо це і є те саме місце.

— Зрозуміло, — погоджується Свєтлов. — Так, і останнє. З «Чужими руками» треба закінчувати. За моїми відомостями, російські колеги збираються сплавити нам двох олігархів і кількох політиків, видаючи їх за корумпованих держслужбовців. Політиків і олігархів охороняють набагато серйозніше, ніж різний там губернаторський непотріб. Можемо підвести наших хлопців.

— І Україну, — додаю я, і в моїй голові вся історія з картопляним дивом відсувається на друге місце. — А як нам вийти з цієї гри?

— У мене є декілька міркувань. Але для цього потрібно загубити всіх наших нелегальних арештантів.

— Як загубити?

— Ну так, щоб вони ніколи більше ніде не випливли.

— Але ж це негуманно.

— Ось тому я й не хотів розповідати вам подробиць. Мені досить вашої згоди. Мовляв, можете покластися на мій досвід і гуманізм. — Зіниці Свєтлова знову розширилися й дивляться тепер на мене з глибокою проникливістю.

— Я покладаюсь на тебе, — не заперечую я.

На генераловому обличчі з’являється посмішка. Він розслабляється.

— Послухай, а якщо росіяни самі розкриють операцію «Чужі руки»?

— Тоді ми нарешті зрозуміємо, куди поділися запорізькі чиновники. Ми ж бо самі про цю операцію нічого не знаємо.

Свій келих «Хеннессі» я допиваю вже на самоті. Генерал пішов, як завжди, вчасно. Після візитів генерала Свєтлова зазвичай залишається чудовий настрій.