Остання любов президента

71

Єгипет. Синай. Шарм-Ель-Шейх. Травень 2004 року.

— Це все тобі! — Я провів рукою по нічному, всіяному яскравими зірками небу. За спиною форкнув верблюд. Бедуїни розстеляли на піску полотняну підстилку.

— А в нас зорі товстіші, — сміхотливим голосочком сказала Світлана, задерши голову вгору.

— У нас усе товстіше! — пожартував я. — У нас чорнозем, а в них — пустеля!

Дивна, нерухома прохолода єгипетської ночі примусила пожалкувати про залишений у Києві светр.

Чиркнув сірник, і в темряві спалахнуло багаття. Я озирнувся. Біля вогнища матово виблискував бронзовим боком великий чайник, похитуючись на ланцюжку. Тринога, з верхівки якої він звисав, була майже не помітною. Над чайником нахилився один з бедуїнів, і в тиші дзвінко полилась вода.

Я обняв Світлану. Ми удвох утупились в яскраві єгипетські зорі.

— Я хочу тебе цілувати! — прошепотів я.

— Сергію, адже нас попередили! У мусульманських країнах у громадських місцях не цілуються! — У її очах блиснули смішинки, ніби перескочили туди з її шепоту.

— Пустеля — не громадське місце! — шепотів я, наближаючи свої губи до її вуст.

Вона озирнулась на бедуїнів. Усі четверо вже мовчки та нерухомо сиділи навколо вогнища. На нас ніхто не дивився.

Ми цілувалися кілька хвилин. I раптом неголосно залунала дивна протяжна пісня. З несподіванки мені спиною пробігли мурашки.

— Я тебе кохаю! — прошепотів я.

— Я тебе теж!

Потім ми сиділи біля багаття. Полум’я облизувало бронзовий чайник. Бедуїни продовжували співати. Казкова атмосфера єгипетської ночі навіювала романтичний настрій. Здавалося, що пустеля очистила нас зі Світланою від реальності, з якої ми прилетіли. Ніби ми були двома закоханими, які заблукали у просторі. Ми стали молодшими. У нас не було ні минулого, ні майбутнього. Ми були створені одне для одного на одну ніч, і навіть самою цією ніччю ми не могли скористатися, бо за нашим щастям стежили бедуїни й співали про наше щастя тужливу арабську пісню, незрозумілі слова якої я вже почав розрізняти.

Я стискав у долоні її долоню. Я слухав долонею її тепло. Відповідав на ніжні потиски.

Під нескінченні пісні бедуїнів ми й задрімали.

— Сер! Сер! — розбудив мене один з бедуїнів.

Я розплющив очі. Сонце вже підводилося над сіро-жовтою пустелею. Ні триноги, ні чайника, ні полум’я. Бедуїни стояли біля верблюдів, налаштовані рушати далі.

Коли ми зі Світланою піднялися, один з них згорнув полотняну підстилку й відійшов. У тиші вчувався далекий шум автомобільного двигуна.

До нас наближався чорний готельний джип, на якому нас привезли сюди минулого вечора.

Водій на ім’я Маджид дав кожному бедуїнові по купюрі, і вони, навіть не поглянувши в наш бік, неквапно рушили своїм шляхом.