Остання любов президента

74

Париж. Липень 2004 року.

— Ось ці! Бежеві! — показує мені Світлана на вишукані й напрочуд дорогі туфлі.

— Ти ж упадеш із таких підборів! — кажу я, дивлячись на її нескромний живіт.

— Ні, не впаду! — впирається вона.

Бере одну туфельку і вмощується на пуфику для примірки.

На її очі набігають сльози. Вона чудово знає, що зараз, коли в неї набряклі ноги, варто забути про свій тридцять шостий і міряти тридцять восьмий. Та ви коли-небудь намагалися закликати до розумного рішення свою вагітну дружину? Хочете сліз, тоді спробуйте!

— Це ж тимчасово, — намагаюся заспокоїти її. — Адже тобі лікар дав пігулки. Організм перебудується, і все буде, як було...

— Я знаю, — сопе Світлана. — Але я бачила, як змінилися після пологів мої подруги. Одну так рознесло, що її навіть товариші перестали впізнавати на вулиці!

— Тебе не рознесе. Ти ось скільки книг і відеокасет з гімнастикою для вагітних купила.

— А я її роблю, цю гімнастику?

— Ну то роби! Давай я буду тебе примушувати!

— Давай, — погоджується вона. А її погляд знову мандрує полицями, на яких стоять розкішні туфлі її нещодавнього розміру.

Потрібно її відволікти. Треба забрати звідси. Але вийти з універмагу «Самарітен» — справа непроста. Ми все одно будемо проходити повз безліч різних відділів.

— Ходімо у відділ дитячого одягу! — пропоную я.

На Світланиному обличчі миттєво виникає зосередженість. Вона легко підводиться з пуфика — жодного слова про опухлі стопи, які сверблять.

Ми проходимо повз парфумерні прилавки — вона навіть не озирається. На неї з надією дивляться дівчата-консультантки, які чергують біля високих крісел, на які вони ладні посадити першу-ліпшу жінку, котра б проходила мимо, аби переконати її купити крем, парфуми, туалетну воду, щоби поприскати всі її відкриті місця на тілі, щоб вона впала в істеричний запал від шаленого вибору спокусливих ароматів. Але Світлану ці дівчатка лише проводять задумливим поглядом. Бо вона аж занадто цілеспрямовано крокує. Таких не можна чіпати.

— Ось дивись! — вона бере до рук прозорий пакуночок з трьома однаковими повзунками, — тут написано від нуля до трьох місяців!

— Рожеві? А якщо хлопчики?

— А якщо хлопчик і дівчинка? — відрізає вона.

— Добре. — Я рішуче беру пакуночок рожевих та пакуночок блакитних повзунків.

Через десять хвилин ми вивалюємо на стійку каси два десятка упаковок. Тут тобі і пляшечки «Avon» для годування немовлят, і крем для дитячої шкіри, й пластмасові бублики, наповнені водою, — для перших зубчиків.

Усе це ми могли б придбати і в Києві, але важлива мить. Для неї важливо бути щасливою. Добре, що ми прилетіли саме в Париж. Ні в Амстердамі, ні в Брюсселі неможливо витрачати гроші з такою легкістю і з таким задоволенням!

Два величезні фірмові пакети з назвою універмагу. Тепер у мене зайняті обидві руки, і я йду поруч зі Світланою, як її слуга. I мені це подобається. Хочеться годити їй, хочеться потурати її примхам. Тільки от примх поки що малувато, як для вагітної дами її типу.

— Куди зараз? — запитую я.

— У готель. Залишимо все це і...

— I куди?

— Я хочу подивитись на проституток, — каже вона й відразу ж ніяковіє. — Кажуть, вони тут дуже негарні...

Я усміхаюся.

— Є напевне й гарні, але ними торгують по телефону. А на вулицях стоять, звісно, не найкращі...

Готель знаходиться неподалік. Треба перетнути міст, пройтися повз собор Паризької Богоматері, потім ще один міст — і ми на місці.

Залишивши покупки в номері, повертаємось на інший берег Сени і йдемо по Сен-Дені. Вона розчаровано дивиться на дійсно негарних і немолодих проституток, які стоять біля прочинених дверей житлових будинків. Проститутки не звертають на нас ніякої уваги. Вони закликають жестами й посмішками одиноких і теж негарних чоловіків і хлопців. Сіра буденність цих сцен трішки прикрашається кафешками, які з’являються то там, то тут і в яких подають картоплю-фрі й сендвіч-грек — це те саме, що шаурма та доннер-кебаб. Від заміни назви смак цієї страви не змінюється.

— Хочеш гостренького? — Я киваю на наступну харчевню, де на вертикальному рожні крутиться, шиплячи від газового полум’я, кілька кілограмів м’яса.

— Хочу!

Ми сидимо за пластиковим столиком просто на вулиці. Світлана вилила на цей турецько-грецький гамбургер стільки кетчупу, що він вже на її пальцях. Але вона ніби не помічає цього, впершись поглядом у мулатку-проститутку, яка стоїть на своєму посту якраз по інший бік Сен-Дені.

— А скільки вони беруть? — запитує Світлана.

Я підводжуся. Підходжу до мулатки. Запитую ламаною англійською.

— Тридцять євро за двадцять хвилин. Якщо вона (мулатка киває на Світлану) хоче спостерігати, тоді п’ятдесят євро. Зйомка на відеокамеру — сто євро...

— А ви не маєте письмового цінника? — жартую я з серйозним виразом обличчя.

Замість відповіді вона простягає мені візитівку. Її звати Лулу, і до неї можна зателефонувати.

Дізнавшись про розцінки, Світлана раптом розсміялася.

— А кажуть, Париж — дороге місто.

— Навіть у дорогому місті є дешеві товари, — кажу я. — Адже тут далеко не всі мільйонери! Радше навпаки.