Остання любов президента

156

Крим. Форос. Держдача. 1 січня 2016 року. Вечір.

Після п’ятнадцяти хвилин російського салюту в мене ледь закололо серце. Повернувшись до столу, ми взялися за десерт. За час салюту зі столу було прибрано крихти та зайвий посуд. Тепер на нас чекало філе з груш, тушковане у портвейні, банани-фрі, политі соусом та лікером «Бейліс».

На обличчі Майї вже світилася особливим фосфоричним кольором легка втома. Її погляд став примхливим. Ще трішки — і усе почне її дратувати.

Я нахилився до її вушка.

— Піди, нехай тобі зроблять масаж! — прошепотів я.

Вона якось натягнуто посміхнулася, але у цій посмішці виникла вже думка, а не стан. Вона кивнула та пославшись на мігрень, залишила застілля.

Зельман з дружиною також відкланялися. Через десять хвилин ми залишилися удвох з Колею Львовичем. Його погляд втупився у екран плоского телевізора, що висів на стіні.

— Зараз новини, — сказав він, поглянувши на годинник.

— Вмикай, подивимось!

Весела новорічна заставка каналу «Інтер» змінилася біжучим рядком новин. Ведуча у костюмі Снігурки захоплено пройшлася репортажами по центральних вулицях великих міст. Народ ще святкував. Деякі, опитані журналістами навмання громадяни, були впевнені, що Новий рік ще не настав. Буває, подумав я. Дякувати Господу, ніякої політики у новинах не було. Ближче до кінця передачі ведуча розповіла про нове диво. Її розповідь доповнив репортаж з Успенського собору Печерської лаври, у якому новорічної ночі засльозоточила ще одна ікона святого великомученика Володимира. Це диво привело до собору тисячі віруючих, та й перед собором вишикувалася добре організована черга бажаючих помолитися перед цією іконою, а якщо буде можливість, то й прикластися до неї. Черга, мабуть, дуже сподобалася оператору. Її показували близько двох хвилин, зупиняючи об’єктив на зосереджених, цілеспрямованих обличчях молодих та літніх прихожан.

— Здається, що на Україні частіше відбуваються православні дива, ніж католицькі. На сьогодні рахунок 2:1, — підкреслив я вголос та озирнувся на Колю Львовича, який сидів поруч.

— Мені це не подобається, — сухо промовив він.

— Мені також не подобається, коли плачуть. Особливо більшовики!..

Львович обернувся. У його погляді прослизнула повага.

— Цей рік для нас буде важким роком, пане президенте, — офіційним голосом застеріг він. — Для вас особливо...

Я зітхнув. Зрозуміло, що Львович може зараз продовжити та викласти мені свою думку докладніше. Але я не хотів чути поганих новин. Я хотів віскі й тиші. Я хотів прекрасного. Дотикнутися до прекрасного. Можливо, навіть не до жінки, а до мистецтва. Жінка старіє, а предмети мистецтва — ні.

— Слухай. — Я облизав пересохлі губи, зазирнув Львовичу у вічі привітно та проникливо. — Давай про все погане поговоримо завтра. Можна навіть з самого ранку, щоб зник апетит. Вже час усім сідати на дієту. А зараз добре було б віскі та мистецтва!

— Якого? — з готовністю перепитав він.

— Віскі? «Аберлор». А мистецтва? Накажи привезти якого-небудь талановитого та розумного кримського художника з його картинами.

— Татарського?

— Справжній талант не має національності. Будь-якого!