Повітряний простір України. Жовтень 2014 року. Ніч.
Екіпаж президентського авіалайнера вочевидь напружений. За останні півгодини командир екіпажу підходив до мене двічі.
— З землі немає жодної команди, — докладав він. — Що робити?
— Продовжуйте кружляти над Києвом. Команда буде!
Дві стюардеси — молоденькі блондинки — вже встигли намалюватися. Малювалися вони по черзі в туалеті. Тепер стоять у хвості салону й про щось нервово шепочуться. Мабуть, їм передалося хвилювання пілотів. Але ж пілоти хоч розумні люди. Розуміють, що щось тут не так. Думають, напевно, що поки ми кружляємо в нічному небі, на землі військовий переворот чи ще щось подібне. Насправді маленький переворот учинили ми з Колею Львовичем. Звичайно, Казимир міг би зробити спробу вчинити антипереворот, але я сподіваюся, що він ще спить і ні про що не знає.
Я підводжуся з крісла. Проходжуюся задумливо широким проходом, засланим чистенькою килимовою доріжкою. Доходжу до стюардес. Вони замовкають. Дивляться на мене очікувально.
— Куди хочете полетіти? — жартома запитую я.
— У Туреччину, на море, — відповідає та дівчина, що ліворуч. Вона сміливіша, ніж її подруга.
— У Туреччину? — Я дивлюся собі під ноги, а потім на стрункі ніжки стюардес. Вони це помічають.
Знову підводжу погляд.
— Може, полетимо. Я подумаю! — Розвертаюся та йду розважливим кроком до кабіни.
Дверцята до кабіни відчинені. Там палає безліч лампочок — синіх, червоних, зелених. Далі, за склом — цілковита темрява.
Командир екіпажу виходить мені назустріч.
— Пане президенте, є команда! Летимо в Монголію!
— У Монголію? — Я здивований. Краще б справді в Туреччину. Вона тут поруч, за морем.
За годину я дізнаюся, що терміново зібрана делегація представників вітчизняного бізнесу летить слідом за нами на другому президентському літаку. Там також є Коля Львович. Добре, коли президент у країні один, а президентських літаків — два, міркую я, перш ніж заснути під одноманітне дзижчання двигунів авіалайнера.