Остання любов президента

126

Київ. Грудень 2015 року.

Ці ідіоти перекрили Терещенківську вулицю. Пропускають лише тролейбуси. I все це тому, що ми з Майєю сидимо за столом із червоного дерева в залі «Малих голландців».

Усі двері причинені. За кожними стоїть охорона. Саме десь там нервово походжає взад-вперед Коля Львович.

— Скажи. — Я наливаю в Майїн келих сухе червоне. — А твій Ігор часто хворів?

Цього разу наша вечеря не вирізняється вишуканістю. Я замовив «пікнік», і їжа в нас шляхетна, але холодна. В’ялена сьомга, тарталетки з чорною ікрою, фаршировані перепелині яйця та інший їстівний дріб’язок.

Майя вже втретє поправляє декольте свого чорного плаття. М’яка тканина «стікає» її тілом донизу, не підкреслюючи форм. А, може, в неї вже і немає ніяких форм. Хоч я й не знавець моди, а свою дружину швидко відмовив би від такої покупки. Правду кажучи, в мене немає дружини, тож відмовляти мені нікого.

— Ну ти ж знаєш, що я не люблю про нього розмовляти...

— А ти розкажи мені не про нього, а про його здоров’я. У нього були які-небудь проблеми з серцем?

— У будь-якого ділового й охочого перехилити чарку чоловіка завжди є проблеми із серцем.

— Гаразд. — Я відпиваю вина й беру в руку тарталетку з ікрою. — Але операції на серці йому не робили?

— Коли я була з ним, не робили, — відповідає вона, але помітно, що якісь далекі думки її бентежать.

— А коли не була?..

— Та ж ми з ним були одружені тільки два роки. А що йому робили раніше, я не знаю.

«Потрібно розслабитись, — міркую я. — І отримувати задоволення від пікніка в чудовій музейній обстановці. Я не дізнаюсь від неї нічого корисного».

Підводжуся. Підходжу до невеличкого полотна, на якому смішно одягнуті фламандські селяни п’ють з глечиків вино.

— Колись було простіше жити, — звертаюся я до Майї.

Вона мовчить.

— Ти знаєш, що з мого кабінету викрали диван? — продовжую я. — Мені здається, що це перший випадок викрадення меблів з президентського кабінету.

Раптом Майя починає сміятися. Схоплюється, закриває долонею рота, але сміх все одно виривається назовні. Її плечі тремтять, і декольте знову сповзає набік, виказуючи темно-синій бюстгальтер.

— Чому ти смієшся? — дивуюся я. — Так, це цирк, але це дуже сумний цирк, у якому я виконую роль клоуна-жертви...

— Ти ж знаєш, у нас усюди крадуть. Це давня візантійська традиція. Просто дрібне злодійство досягло самої верхівки, дісталося до влади, яка завжди гидувала дрібним злодійством. Крала тільки по-великому.

— Тобі що, опозиція платить? — похмуро промовляю я. — Причому це не дрібна крадіжка, а цілком серйозна! Диван важить кілограмів сто, якщо не більше!

— А ти в курсі, що зараз збирають підписи за твій імпічмент? — шепоче Майя, ставши раптом серйозною, навіть занепокоєною.

— Звідки ти це знаєш?

— Прочитала в газеті.

— Цікаво. І хто ж їх збирає?

— І комуністи, і об’єднана права опозиція...

— Казимир, чи що?

— Так. Пишуть, що він от-от очолить опозицію.

— Все! Годі! Про політику жодного слова! — Я дивлюся на перепелині яйця, а сам думаю про Казимира. Мрію: от коли б його самого за ці перепелині яйця десь підвісити. Поки не затхнеться.

— Ти такий нещасний, — шепоче раптом Майя, дивлячись на мене зовсім іншими, вологими від співчуття очима.

— Ти тільки не плач, — жартівливо благаю її я. — У нас сорок п’ять мільйонів нещасних, і я в них — за старшого. Так що пожалій усю країну, а не окремо узятого президента.

На столі ще безліч їстівних «мініатюр», але пікнік уже видихся. У мене немає бажання розмовляти з Майєю. Вино ми допиваємо мовчки.

Вона йде першою. Її завезуть на Десятинну, а я тут ще ненадовго залишуся. Має підійти Свєтлов. Сподіваюся, він матиме що мені розповісти.