Остання любов президента

136

Київ. 8 березня 1992 року.

У когось сьогодні Міжнародний жіночий день, а в нас з мамою — особливе свято, набагато визначніше. Вчора в мене у паспорті з’явилася нова прописка. Тепер я офіційно прописаний у кімнаті Давида Ісааковича.

Чесно кажучи, задля цього довелося попріти. Виявилося, що небіжчик ще при житті мав написати заяву з проханням, щоб мене в нього прописали. Що він і зробив. Написав моїм почерком.

— Та ти ж старайся! — висіла над моєю головою мати, коли я вже втретє переписував коротеньку заяву в паспортний відділ ЖЕКу. — Він же був стареньким, от і ти пиши немовби тремтячою рукою і не роби літери такими круглими! Ти ж не першокласник!

За вікном ішов дощ, який час від часу переходив у мокрий сніг. Погода була препаскудна. Ніхто не дзвонив. У під’їзді смерділо котячою сечею, і мати скаржилася на сусідську сіамську кішку, звинувачуючи її в тому, що вона вибрала наш килимок під дверима, щоб справляти там свої маленькі природні потреби.

От і сьогодні вранці, коли я вийшов з дому, в ніс ударив цей специфічний котячий запах. Але в мене нежить. Запахи мене не дратують, і я відчуваю їх у глухих тонах.

Під гастрономом йде святкова торгівля квітами. До речі, я по них і вийшов. Треба ж якось мамі віддячити. Не завжди ж її засмучувати своєю нейтральною поведінкою. Та й вона, здається, не проти, щоб я виїхав куди-небудь подалі.

— Скільки коштують ваші тюльпани? — цікавлюся.

— Триста купонів.

— Букет?

— Штучка!

Дівчина, яка продає квіти, теж виявилася «штучкою».

— Зі святом вас! — підлабузнююся я. — Може, знижку дасте?

— А ти прийди під кінець дня, тоді, може, і дам! — відповідає вона грайливо, але її грайливість якась необтесана. Та й вона сама, коли уважніше придивитися, здається мені типовою лімітницею, які сотнями живуть в гуртожитках. Золотий ланцюжок на її шиї, бурштиновий кулончик поверх светра між хвостами квітчастої циганської хустини.

— Гаразд, давай три штуки! — здаюся я.

І відраховую дев’ятсот купоно-карбованців.

Тепер я маю букет, загорнутий у газету «Вечірній Київ», а в кишені досить грошей на баночку ікри й коробку цукерок. Батьків потрібно хоч іноді любити. Особливо, коли з батьків є лише мама і вона справді турбується про свого вічного недоростка!

Мати зворушена. Вона мало не плаче.

А я раптом відчуваю особливе духовне піднесення. Я хочу бути ще кращим, ще турботливішим, ще вдячнішим. I я починаю чистити картоплю. Я знаю, як це робиться. Я тисячі разів бачив, як це робить мама. До речі, чищення картоплі добряче її заспокоює, воно діє на неї, як медитація на йогів.