Невідома територія. Липень 2015 року. Ніч.
У мене все ще калатає серце. Так само голосно, як двигун вертольота, на якому ми кудись летимо. Не важливо — куди. Важливо — навіщо. Я лечу знімати стрес.
Попереду летить ще один вертоліт із охороною та якимось полковником зі спецзв’язку.
Я дивлюсь на спеціаліста зі стресу. Лампочки в салоні вертольота неяскраві. Він сидить у шкіряному кріслі поблизу круглого ілюмінатора й робить усе можливе, щоби випадково не зустрітися зі мною поглядом.
— Гей, — звертаюся я до помічника. — Дай коньяку! І йому дай! — Я киваю на спеціаліста зі стресу, беручи бокал «Хеннессі».
Помічник киває. Він знає, що розмовляти зі мною краще жестами й рухами тіла. Рухи тіла не перепитують. У них не може виявитися двозначної чи підозрілої інтонації.
Спеціаліст зі стресу раптом стрепенувся, побачивши щось на землі. Повернувся до мене і відразу ж, ніби опам’ятавшись, спробував знову вткнутись у ілюмінатор. Та не вийшло. Перед ним стояв помічник з бокалом коньяку, а далі за курсом його погляду сидів я з таким самим бокалом у руках.
— Що там? — запитую я.
— Здається, посадочний майданчик.
З мого ілюмінатора нічого не видно, і я підходжу до нього й зазираю вниз.
Там світлими кутиками викладено квадрат, поруч помітні яскраві фари кількох машин. І перший вертоліт зависає над підготовленим майданчиком.
— Скільки ми летіли? — запитую я спеціаліста зі стресу.
— Півтори години, — тихо відповідає він.
Внизу — ніч, вітерець. Дзижчать неголосними голосами ледве помітні в темряві люди, яких зібрав у це незбагненне місце мій стрес. Вони обмінюються інформацією, командами, словами підвищеного значення й такої ж відповідальності. I ось уже за десять хвилин кортеж із трьох «мерсів» летить путівцем. Я — у середній машині. Попереду — водій та помічник.
— Вони сказали, що там уже все готове, — неголосно доповідає на ходу помічник.
— Усе? — перепитую я, намагаючись зрозуміти, що ховається за цим коротким бездонним словом. Помічник знає мої інтонації і знає, що я не чекаю жодної відповіді на своє перепитування.
Чотири чоловіки з потужними ліхтарями розставляють вішки з фосфоресціюючими прапорцями салатового кольору. Спеціаліст зі стресу виникає з темряви та передає мені в руки легку лопату з клинцем із білого блискучого металу. Його голова нахилена.
— Тут три сотки, — шепоче він. — Але коли втомитесь, можете відразу припинити...
Невидимі люди освітлюють ліхтарями суху, занедбану землю. Мої очі, звикнувши до темряви, розрізняють неподалік хатку, за нею — інші.
Я швидко беруся до роботи. Лопата гостра, як кинджал. Навіть у тверду, суху землю входить легко, як ніж у м’ясо.
Хвилин за двадцять починають приємно нити долоні. Я скопую метр за метром і майже з фізіологічним задоволенням відчуваю, як у моєму тілі триває боротьба бадьорості й утоми, як припливи енергії лоскочуть зсередини м’язи рук, як напружуються литки, коли я пригинаюся, вигортаючи наступну грудку землі.
Я забуваю про все, крім лопати та трьох соток. Для мене не існує більше ні охорони, ні вішок, ні людей з ліхтарями в руках.
— Нам час! — лунає раптом поруч знайомий голос.
Я миттю зупиняюся, нахиляючись вперед до мовця — це полковник спецзв’язку.
— Телефонував Микола Львович... світанок за півгодини... Він боїться, що вас тут побачать!
До трьох соток залишається лише кілька квадратних метрів.
— Докопай! — Я вручаю йому лопату і йду до машин, у яких ніби за наказом одночасно загорілися фари.
Вранці в резиденції особистий лікар обробляє стерті до крові долоні. Поруч стоїть опухлий від алкоголю й недосипання Коля Львович. Раптом у його втомленому погляді мигнув вогник, і він швидким кроком виходить.
Повертається з цифровим фотоапаратом. Націлюється на мої стерті долоні.
— Що ти робиш? — запитую я.
— Немає таких неприємностей, з яких не можна було б витиснути користь! — бурмоче він і робить кілька знімків.
— Що ти робиш? — гарчу я, водночас засмучуючись із власного роздратування. — Я через тебе, мудака, стрес знімав! На хрена тобі ці знімки?
— Вибачте, в архів, на згадку! — Львович робить ще два знімки і беззвучно йде.
Лікар закінчує обробляти долоні. Мазь, яку він втирає в мозолі й потріскані пухирі, пахне баранячим жиром.
— Що це? — киваю я на тюбик з маззю.
— Страусовий жир.
— Я майже вгадав, — промовляю я напрочуд спокійним голосом.
І розумію, що недаремно провів безсонну ніч. Стрес знято. Настрій гарний. Кортить зробити комусь подарунок або що-небудь приємне.
— У тебе є діти? — запитую лікаря.
— Так, дочка.
— Скільки їй?
— Шістнадцять.
— Теж мріє бути лікарем?
— Ні. Манекенницею.
— Так? — Я неприємно здивований, але ніякого роздратування не відчуваю.
Знімаю з руки швейцарський годинник «Філіпп Патек», простягаю лікарю.
— Бери. Подарунок! Тобі.
Він вражений. Дивиться перелякано мені у вічі, але годинник бере.
— У мене ще є син від першого шлюбу, — розгублено каже він.
— Мене не цікавить твій син, — м’яко спиняю його белькотіння. — Можеш йти!