51

Невідома територія. Липень 2015 року. Ніч.

У мене все ще калатає серце. Так само голосно, як двигун вертольота, на якому ми кудись летимо. Не важливо — куди. Важливо — навіщо. Я лечу знімати стрес.

Попереду летить ще один вертоліт із охороною та якимось полковником зі спецзв’язку.

Я дивлюсь на спеціаліста зі стресу. Лампочки в салоні вертольота неяскраві. Він сидить у шкіряному кріслі поблизу круглого ілюмінатора й робить усе можливе, щоби випадково не зустрітися зі мною поглядом.

— Гей, — звертаюся я до помічника. — Дай коньяку! І йому дай! — Я киваю на спеціаліста зі стресу, беручи бокал «Хеннессі».

Помічник киває. Він знає, що розмовляти зі мною краще жестами й рухами тіла. Рухи тіла не перепитують. У них не може виявитися двозначної чи підозрілої інтонації.

Спеціаліст зі стресу раптом стрепенувся, побачивши щось на землі. Повернувся до мене і відразу ж, ніби опам’ятавшись, спробував знову вткнутись у ілюмінатор. Та не вийшло. Перед ним стояв помічник з бокалом коньяку, а далі за курсом його погляду сидів я з таким самим бокалом у руках.

— Що там? — запитую я.

— Здається, посадочний майданчик.

З мого ілюмінатора нічого не видно, і я підходжу до нього й зазираю вниз.

Там світлими кутиками викладено квадрат, поруч помітні яскраві фари кількох машин. І перший вертоліт зависає над підготовленим майданчиком.

— Скільки ми летіли? — запитую я спеціаліста зі стресу.

— Півтори години, — тихо відповідає він.

Внизу — ніч, вітерець. Дзижчать неголосними голосами ледве помітні в темряві люди, яких зібрав у це незбагненне місце мій стрес. Вони обмінюються інформацією, командами, словами підвищеного значення й такої ж відповідальності. I ось уже за десять хвилин кортеж із трьох «мерсів» летить путівцем. Я — у середній машині. Попереду — водій та помічник.

— Вони сказали, що там уже все готове, — неголосно доповідає на ходу помічник.

— Усе? — перепитую я, намагаючись зрозуміти, що ховається за цим коротким бездонним словом. Помічник знає мої інтонації і знає, що я не чекаю жодної відповіді на своє перепитування.

Чотири чоловіки з потужними ліхтарями розставляють вішки з фосфоресціюючими прапорцями салатового кольору. Спеціаліст зі стресу виникає з темряви та передає мені в руки легку лопату з клинцем із білого блискучого металу. Його голова нахилена.

— Тут три сотки, — шепоче він. — Але коли втомитесь, можете відразу припинити...

Невидимі люди освітлюють ліхтарями суху, занедбану землю. Мої очі, звикнувши до темряви, розрізняють неподалік хатку, за нею — інші.

Я швидко беруся до роботи. Лопата гостра, як кинджал. Навіть у тверду, суху землю входить легко, як ніж у м’ясо.

Хвилин за двадцять починають приємно нити долоні. Я скопую метр за метром і майже з фізіологічним задоволенням відчуваю, як у моєму тілі триває боротьба бадьорості й утоми, як припливи енергії лоскочуть зсередини м’язи рук, як напружуються литки, коли я пригинаюся, вигортаючи наступну грудку землі.

Я забуваю про все, крім лопати та трьох соток. Для мене не існує більше ні охорони, ні вішок, ні людей з ліхтарями в руках.

— Нам час! — лунає раптом поруч знайомий голос.

Я миттю зупиняюся, нахиляючись вперед до мовця — це полковник спецзв’язку.

— Телефонував Микола Львович... світанок за півгодини... Він боїться, що вас тут побачать!

До трьох соток залишається лише кілька квадратних метрів.

— Докопай! — Я вручаю йому лопату і йду до машин, у яких ніби за наказом одночасно загорілися фари.

Вранці в резиденції особистий лікар обробляє стерті до крові долоні. Поруч стоїть опухлий від алкоголю й недосипання Коля Львович. Раптом у його втомленому погляді мигнув вогник, і він швидким кроком виходить.

Повертається з цифровим фотоапаратом. Націлюється на мої стерті долоні.

— Що ти робиш? — запитую я.

— Немає таких неприємностей, з яких не можна було б витиснути користь! — бурмоче він і робить кілька знімків.

— Що ти робиш? — гарчу я, водночас засмучуючись із власного роздратування. — Я через тебе, мудака, стрес знімав! На хрена тобі ці знімки?

— Вибачте, в архів, на згадку! — Львович робить ще два знімки і беззвучно йде.

Лікар закінчує обробляти долоні. Мазь, яку він втирає в мозолі й потріскані пухирі, пахне баранячим жиром.

— Що це? — киваю я на тюбик з маззю.

— Страусовий жир.

— Я майже вгадав, — промовляю я напрочуд спокійним голосом.

І розумію, що недаремно провів безсонну ніч. Стрес знято. Настрій гарний. Кортить зробити комусь подарунок або що-небудь приємне.

— У тебе є діти? — запитую лікаря.

— Так, дочка.

— Скільки їй?

— Шістнадцять.

— Теж мріє бути лікарем?

— Ні. Манекенницею.

— Так? — Я неприємно здивований, але ніякого роздратування не відчуваю.

Знімаю з руки швейцарський годинник «Філіпп Патек», простягаю лікарю.

— Бери. Подарунок! Тобі.

Він вражений. Дивиться перелякано мені у вічі, але годинник бере.

— У мене ще є син від першого шлюбу, — розгублено каже він.

— Мене не цікавить твій син, — м’яко спиняю його белькотіння. — Можеш йти!

Загрузка...