Остання любов президента

48

Київ. Лютий 1985 року.

Цілковита тиша та якийсь медичний, лікарняний спокій у душі. Немов зачинили мене в холодильнику, а поруч лежить усе свіже й холодне. І я такий самий лежу на великій полиці.

Я розплющую очі та розумію, що медична тиша мені щойно снилася. У землянці темно й тепло. Лише темні бордові відблиски миготять у темряві та й вогонь у закритій буржуйці неголосно потріскує.

Я накритий чимось важким. Витягаю руку назовні та обмацую свою ковдру. Ні, це не ковдра. Це шинель. Ось її рукав. Пальцям раптом стає холодно, і я ховаю руку, затискаю долоню між своїми гарячими стегнами. Дивно, чому завжди, коли я гріюся під ковдрою, все тепло збирається між ногами?

«Треба буде знайти якусь книгу про людське тіло, — думаю я, знову засинаючи. — Адже я ні чорта не кумекаю в цьому, не розумію! А може, піти вчитись у медучилище? На фельдшера?»

Я ще встигаю згадати постійно п’яного фельдшера у нашій військовій частині. Звичайно, це був будбат, а в будбаті пили всі, крім казарменних пацюків. Що ми там будували?

Засинаючи, мозок знехотя підказує: кавову фабрику у Львові.

— Ні, — не погоджуюся я. — Не фабрику, а склади...

I нарешті знову засинаю. Знову заїжджаю з невидимою полицею у чистий і холодний холодильник. I двері за мною зачиняються з характерним металевим клацанням.