Остання любов президента

63

Київ. Вересень 2015 року.

Зустрічі з творчою інтелігенцією зазвичай не викликають у мене захоплення. I забуваються швидше, ніж закінчуються. Правду кажучи, ця остання — позавчора, може й затриматися у пам’яті. Я вже було вимкнув мозок і вдягнув на обличчя правильну телевізійну посмішку, з якою професійний журналіст звичайно ставить запитання. Солістка виявилась постарілою балериною. Цього на телеекрані, звичайно, ніхто не помітить. Тонка, тендітна, з правильним носиком і театрально-гордуватим профілем. Але коли до неї менше метра й ти вдивляєшся в її обличчя, то не бачиш живої шкіри. Не бачиш, бо не має вона живої шкіри ні на щоках, ні на підборідді — має щось тілесного кольору, заполіроване, матове, присипане, щоб не давати відблиску, не блищати.

Вона з таким самим успіхом могла б мені розповідати анекдот. Адже звук у таких випадках не записується. Головне: картинка. Але вона заговорила про невиплачені зарплатні, про старі декорації й костюми. До цього я був готовий. До цього я завжди готовий, коли заходить мова про культуру. Культура завжди бідує. Така її природа. Принаймні в нас. Але для цього ці зустрічі й існують, щоб президент переймався проблемами і намагався допомогти їх вирішити. Та, попри незвичайний фінал розмови, я дав розпорядження Мінфіну виділити Опері гроші на погашення боргів по зарплаті й на декорацію для нової оперної постановки. Фінал нашої зустрічі вартував цих грошей. А винен в усьому запах. Вона сама сказала, що саме приїздила з репетиції і не встигла ні душу прийняти, ні привести себе до ладу. Та й про душ вона сказала для того, щоби підкреслити стан сантехніки у театрі. Душ, виявляється, давно не працює.

I щойно тільки я почув її скромне й швидкоплинне признання, щось у мені клацнуло. Цієї миті я вловив у повітрі ледь відчутний запах поту, змішаний ще з якимось парфумерним запахом. Але не запахом дезодорантів чи парфумів, а з чимось цікавішим. Я так і не пригадав, вірніше, не знайшов другої складової цього запаху. Але в моїй пам’яті, в якійсь комірці, зберігався саме такий-от запах із домішками солодкої гіркоти людського поту, причому жіночого. Жіночий піт, як і все жіноче, наділений великою легкістю і особливою чуттєвою привабливістю. Цей запах може вести за собою. Я дивився на балерину, зовсім не слухаючи її немузичний голос. Я дивився, а в моїй голові тривала фільтрація запахів минулого, якихось життєвих епізодів, які ніби мали ароматичні «закладки». I ось моя пам’ять перегортала сторінки життя, вишукуючи цю закладку, що пахнула жіночим потом та якоюсь, мабуть що професійною, парфумерією. Можливо, особливим ароматичним тальком чи пудрою. I раптом, усе ще дивлячись на її рухомі тонкі губи, я все згадав і навіть трішки роззявив рот з подиву. Вона сприйняла мій роззявлений рот за знак підвищеної уваги до своїх слів. I заговорила швидше й емоційніше, ніж раніше.

— Скажіть. — Я втупився в її карі, підведені густою тушшю очі, коли вона нарешті замовкла. — У вашому театрі, десь на горищі була така кімнатка з продавленим диваном... Щоб туди потрапити, треба було підійматися дерев’яною драбиною. Вона ще збереглася?

Балерина вирячилася на мене не моргаючи, ніби я її загіпнотизував. Вона мовчала, а я вже бачив цей чудовий епізод зі свого життя якимось внутрішнім зором, візуальною пам’яттю. Ось ми з Мирою в цій кімнатці на горищі без вікон і стін кохаємося. Усе просочене коктейлем із запахів поту і якоїсь там парфумерії. I раптом нас сполохала парочка артистів балету. I ми спостерігаємо, як вони займаються тим самим і там само. I вона, балерина, гарно тримає тіло. Мира тоді ще прошепотіла щось досить кумедне. Як вона сказала? «Ти бачив, як він узяв її ззаду?»

Я трішки нахиляю голову, щоб хоча б трішки захопити її профіль поглядом. Я майже впевнений: це була вона. Тільки, звичайно, молодша.

— Так, — раптом не вимовляє, а видихає ледь чутно моя гостя. — Принаймні, ще кілька років тому ця кімнатка там, на горищі, була...

Я киваю і спостерігаю, як на її обличчі з’являється жива шкіра. Вона відверто червоніє, і це почервоніння пробивається крізь косметику, пробивається, як підсніжники крізь сніг.

— А ви звідки про неї знаєте? — раптом запитує вона пошепки, нахилившись усім тілом уперед.

— Одного разу мені довелося там побувати, — так само пошепки відповідаю я.

— Театр — життя, — каже вона. — У театрі все, як у житті...

Її голос уже вирівнявся, до неї повернулось самовладання. Вона, мабуть, думає, що не я спіймав її своїм запитанням, а вона мене. Це ж я зізнався, що одного разу там побував. Вона ж у цьому не зізнавалася.