Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

Середа, 24 квітня

«Півтора дні у лікарні й ані краплі спиртного, чи майже так. Мені треба заправити баки».

Коли я о пів на восьму зайшов до Еферта, щоби поглянути як він там, той уже встиг перехилити кілька чарок. Розповідав він украй мало, хіба що те, як він змушений був удавати, що п’є маленькими ковтками з пляшки з водою, коли ніхто не бачив.

Коли ти малий, тобі не терпиться подорослішати. Коли ти дорослий (десь до шістдесяти), ти понад усе прагнеш залишатися молодим. Проте коли ти старий, як цап, тобі вже нема за чим гнатися. У цьому й сутність пустопорожнього «притулкового» життя. Більше нема ніякогісінької мети. Ні іспитів, які хоч кров з носа, а треба скласти, ні кар’єрних сходів, якими треба дертися вгору, ні дітей, яких вивести в люди. Ми надто старі навіть для того, щоби няньчитися з онуками.

У цьому скрушному оточенні рідко вистачає сили поставити собі якусь ціль чи навіть дві. Коли я роззираюся навколо, то бачу лише безпристрасну відмову в людських очах. У тих очах взагалі годі щось уздріти, крім походів від чашки кави до чашки чаю і назад.

Я мав сказати це раніше.

Можливо, мені не варто так багато бурчати.

Просто слід завзятіше працювати над собою і своєю вірою в те, що кожний день вартий того, щоби його прожити. Чи хоча би кожний наступний. Але повинні бути також і дні відпочинку, як у Тур де Франс.