Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

Субота, 18 травня

Моя тимчасова робота вигулювальника собак означала, що тепер я мушу прогулюватися тричі на день. На щастя, Мо ходить ще повільніше за мене. Загалом кажучи, це наше вигулювання скидалося більше на сповільнений фільм. Нашому собаці важкувато було би загубитися на цій «прогулянці» навколо будинку, тож я міг відпустити його гуляти самого, але Мо більше полюбляє компанію. Якби він не був такий старий і лінивий, то, безперечно, стрибнув би на мене і заметеляв хвостом, щойно я ввійшов би у кімнату. Натомість він повільно виповзає з кошика, важко зітхає, кілька разів лиже на знак привітання, а тоді вже підходить до дверей.

Коли з ним іде вигулюватись Еферт, він інколи гукає Мо на повне ім’я. Хоча в цьому нема потреби, адже той ніколи не відходить більше, ніж на два метри. Коли Еферт помічає поблизу марокканців чи інших мусульман, він вигукує: «Ходімо, Могаммаде!» — сподіваючись, що один із тих марокканців відгукнеться на ім’я, хоча це й малоймовірно. Щойно Еферт задосить спантеличить перехожих, він, перепрошувальним жестом вкаже на пса, відтак ввічливо кивне і продовжить ходу.

Мене турбує необхідність підбирати екскременти Мо та вкидати їх у пластиковий пакет. Я опускаю голову, бо знаю, що за мною спостерігають з-за багатьох занавісок. До речі, я читав, що хтось запропонував використовувати ДНК-тест для відстеження будь-яких неприбраних слідів собак, а отже — і їхнього господаря. Якщо знадобиться, у тварин братимуть мазки з-за щік — от тільки чи це буде добровільно, то про це нічого не сказано.