Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки

Четвер, 25 квітня

Учора я ходив на обідішній концерт. Перечитавши власні скарги про беззмістовність наших днів, я наказав собі підбадьоритися і щось вдіяти. Для Еферта класична музика — то гаяння часу, Еф’є почувалася зле, а я був не в настрої шукати інше товариство, тож пішов сам-самісінький на один із безкоштовних концертів у міській залі, що їх муніципалітет пропонує містянам.

На жаль, «вдіяти щось» не гарантує гарного дня. Музика була радше монотонною і, як мені здалося, тривала цілу вічність, бо я аж закуняв, доки якась пані, розлючено штурхнувши, не розбудила мене. Боюся, що я при цьому трохи похропував, оскільки всі чомусь витріщалися на мене. Мені було дуже соромно. Коли все скінчилося, я намагався якомога безцеремонніше вислизнути, та все одно відчував презирливі погляди в спину.

Годі тобі, Хендріку, припини хандрити! Нічого не робити — це єдиний спосіб бути впевненим у тому, що все йтиме так як слід. Припини зациклюватися на незначних помилках. І наступного разу, коли знову захочеш насолодитися музикою, можеш просто причепити фальшиву бороду. Так мені порадила все ще хвора Еф’є, коли я навідався до неї. Від шоколадних трюфелів, які я приніс їй, вона відмовилася. Вона не скаржилася, проте пояснила діловим тоном, що їй часто докучає кишківник. «Коли таке трапляється, лишається тільки сидіти в своїй кімнаті». Завтра мене запросили завітати на келих білого вина з шоколадними трюфелями — за умови, що їй покращає.