Вівторок, 19 березня

Геріатр і сам був кандидатом на геріатричну опіку: віком геть за шістдесят і завважки десь так кілограмів 120. Він також був неабияким веселуном, що я вважаю для лікарів плюсом. Погані новини значно вразливіші, коли їх повідомляють із похоронним виразом обличчя.

Ні, жодних поганих новин мені не звістив цей лікар Янґ[28] (саме ім’я лиш чого варте!), не хвилюйтеся, хоч і назвати їх хорошими якось язик не підіймається: чимало органів вже добігають свого кінця, або й уже добігли. Суглоби тривожно зношені, простату вже не вилікувати, легені наче виваляні у смолі і працюють абияк, та й із серцем не все гаразд. Одне лиш добре: розум достатньо чіпкий, що все це усвідомлювати. Жодних ознак Альцгеймера, щонайбільше — легка забудькуватість, а це є нормою на схилі років.

Що ж, дякую, лікарю!

Такими були висновки Янґа, що їх він проказав, підморгуючи та пересипаючи химерними жартиками, а насамкінець зізнався, що він може мені поспівчувати, бо й сам вже страждає на численні недуги. Свою промову лікар завершив розкотистим сміхом. І якби не той сміх, то це б і справді сприймалося як правда. Лікар, який скаржиться пацієнтові на власне здоров’я, — нонсенс!

Він виписав мені нові пігулки і лише на мить замислився, прикидаючи, скільки ж мені їх приймати. «Лікарі в наш час такі доки у своїй справі, що вдень з вогнем не знайти здорового», — на цьому він закінчив консультацію. Було над чим замислитися!

Коли я зібрався було йти, то все ж набрався відваги запитати, чи не дасть він мені якихось ліків для покращення настрою, якогось помічного стимулятора, аби легше переживалися лихі дні. Він же зі свого боку пообіцяв обмізкувати це.

Варто було відразу домовитися про ще одну зустріч.

Загрузка...