Вівторок, 10 вересня

Сьогодні вранці я ходив до геріатра. Запитав його про стимулюючу пігулку для старих. А також про абсолютно протилежне — самогубну пігулку Дріона.

«Обидві пігулки сумнівні, — сказав лікар. — Стимулятори — незаконні. Достеменно невідомо, як вони можуть вплинути на людей похилого віку. Хоча не виключено, що завдяки кокаїну старигани могли би почати пурхати».

Я запитав, чи куштував він його колись. Так, куштував.

— Гарно?

— Надто гарно. Небезпечно гарно. Я зрозумів, що не зможу обходитися без нього.

За словами лікаря, єдине, що він міг цього разу зробити для мене, так це приписати легенькі антидепресанти, «хоча ви й не видаєтесь мені депресивним». Побічним ефектом могло стати незначне захмеління.

Я сказав, що мені потрібні такі пігулки, які б мене навпаки збадьорили.

Він мав подумати.

Що ж до гіпотетичної самогубної пігулки, все було набагато складніше. Лікар розумів, що думка про одну таку в аптечці «на всяк випадок» декого могла б заспокоїти, однак реальність — це трохи інша історія.

Аби покінчити з життям, стара людина має піти до «Радника з питань догляду за людьми похилого віку» й переконати його чи її в щирому бажанні померти. Потім вам (тобто тій людині, яка хоче померти) необхідно витримати щонайменше дві випробні співбесіди з радником. Якщо він чи вона вирішать допомогти, то потрібно знайти другого кваліфікованого помічника, котрий теж має вас підтримати. Далі лікар приписує необхідні препарати, які потрібно вживати під його керівництвом. Ну хіба не дурня? Цього вистачить, аби ви ще дужче зажадали смерті.

«Та ви, схоже, ще зовсім не кандидат».

— Ви, мабуть, маєте рацію, але я ловлю себе на тому, що починаю трохи непевно стояти на ногах. Хіба ж потроху втрачати рівновагу — це не початок кінця? Щойно її втрачено, то, як правило, скоро амба.

Він кивнув.

«Можна вважати цю розмову першою «співбесідою»?» — запитав я.

Можна.

Загрузка...