Коли читаєш у газеті, що якась голландська знаменитість померла, це нормально лише за умови, якщо вам у ту ж мить спадає на думку: «Господи, вона ще й досі жива?». Це лише потверджує, що людина, про яку йдеться, вже давно забута як Богом, так і людьми. Проте вряди-годи стається навпаки, і якась зірка з доісторичних часів знову постає у світлі прожекторів. Печалька!
Рамзеса Корсакова Шаффі[42], який уже трусився, наче осиковий листок, перед смертю витягли на сцену, аби він, тремтячи й фальшивлячи, заспівав «Ми йдемо далі». Показали й заслиненого Віллема Дейса[43] в інвалідному візку, безмовного після п’ятого інсульту. То була його остання поява на телебаченні. Замолоду Рейк де Гойер — двожильний хлопчина ставив величезні синці тим, чий вираз обличчя йому не сподобався. Коли він був уже майже при смерті, цю безпорадну шепеляву мумію витягли перед камери для возз’єднання з його давнім приятелем Джонні. Я очікував, що Рейк пустить собі кулю в голову, але не дозволить показати власну старечу неміч.
Чому ті телевізійні стерв’ятники так полюбляють показувати людське приниження? Чому ніхто не скаже тим «любим друзям», що це ганебно і соромно виставляти напоказ старість і неміч колишніх героїв?
Я вимикаю телевізор щоразу, коли це трапляється, проте не можу вимкнути зображення, що лишаються в голові.
Наближається дата коронації. Збудження навколо розміщення простолюду на тій виставі «Панча і Джуді»[44] зростає. Пан Шафт, один із кількох пожильців, які й досі катаються на велосипеді, лютував. Минулого вівторка поліція конфіскувала — «вкрала» — його велосипед на перехресті переправ, а все тому, що через тиждень якийсь великий товстий тип з короною на голові пропливатиме десь поблизу. Усе місто прибирали, підчищали, полірували, щоби наступного тижня, коли весь цей цирк скінчиться, Амстердам, на їхню думку, міг знову любісінько собі котитися прямо до пекла.
Я не міг поділитися своїми думками про зі своїми співмешканцями. Жодного негативного слова про Помаранчевий будинок.