Понеділок, 19 серпня

Сьогодні вранці я вже виїжджав на своєму скутері. Тиха прогулянка, бо одна із переваг цього транспортного засобу в тому, що він майже не створює шуму. Коли їдете рівненьким асфальтом, здається, що пливете. Я поїхав через Вліґенбос («Ліс мух»), який було названо так не через рій мух, а, безсумнівно, на честь пана В. Г. Вліґена, котрий був, мабуть, якимсь великим цабе, якщо на його честь назвали цілий ліс. Минуло десять років, відколи я був тут востаннє. Ліс гарно доглянутий, окрім того, це прекрасне місце для вправляння у кермуванні, оскільки тут не зустрінеш ні душі, на яку можна було налетіти, ну хіба що на кролика. Я тоді трохи здер фарбу, коли зарізко оминав те кроленя. Хоча на моєму скутері вже й так вистачало вм’ятин та подряпин, тож трястися над недоторканністю ходової частини мені не було потреби. Мені таки варто трохи відпочити, бо для бездоріжжя мій скутер — не найкращий варіант.

Я запитав Еф’є, чи вона колись не думала над тим, щоби прокататися самій.

«Ні, це не для мене. Я радо вийду гуляти з тобою, а не з однією із тих штук».

Шкода.

Але не зважайте. Я мав знайти для сьогоднішньої поїздки зручний одяг.

У нас не було нічого, крім дозвілля, але замало одягу для того дозвілля. Чи може той одяг, який носиш, коли більше нічого не маєш, автоматично стати дозвільним?

Загрузка...